Був недавно у колі людей, де тільки й чутно про перемогу. «Якою вона буде?» – запитую. «Що ви особисто зробили, аби вона настала? – уточняю в кожного. «Он ваші, колего, сини в Польщі, а ваш у Канаді, а ваш і син, і брат в Голландії. То це вони принесуть нам перемогу? А може, діти литовців, французів та американців стануть стіною супроти навали москалів, аби звільнити Україну, визволити наших воїнів із полону й подарувати вам оту «зачарковану» надію?» Нагнівалися на мене, відмахнулися, пішли геть допивати свою «відвагу та мужність». Сумно. Ой, як сумно.  

Читав недавно роздуми телерепортера про гіркоту реальності, коли він супроводжував ескорт «На щиті», а опісля прочитаного згадався цьогорічний Святвечір. Зібралися за святковим столом внучка, невістка, дружина і я та намагаємося до сина зателефонувати, хоча в такий спосіб до передріздвяного столу запросити… Врешті додзвонилися, але вияснилося, що Тарас за кермом і в дорозі. «Везу хлопців… Вони, певно, мріяли також куті скуштувати, але… Мовчать уже… І ще маю забрати на ДНК кілька тіл…» Зависла напружена тиша…  

«Давайте… подаруємо їм коляду, бо чесно її заслужили…», – змовив син і почав сам, а за ним ми всі… Поєднала ота пісня Захід і Схід України. І ангели над посіченою осколками машиною співали. І десь у серцях матерів, дружин, сестер, дітей отой святий мотив звучав непогаслою зорею сподівання, бо не відали, що то вже не їх захисники, а душі їхні витають над рідними оселями.  

Мав недавно бесіду із священником, саме в плані пошуку відповіді за що загинули оті хлопці й тисячі інших? Кого вони своїм життям захистили від куль, від скалічення, від завалів і пожеж? Кого? Отих непросихаючих чаркунів? Чи може, злодія, що накрав без жодних докорів совісті у мене і у вас теж кровно зароблені гривні, аби набити ними матраци, тумбочки, шафи, мішки? Брехунів і злодюг, які все це переписали на своїх батьків і родичів, аби суд не мав до чого причепитися. Так їм мудрі адвокати нараїли, бо вони ж радили тим, хто закони хитромудрі понатворювали, аби можна було безкарно здирати «із мами латану свитину». А чи, може, помирали діти за тих суддів, які злодюгам, брехунам, зрадникам, братовбивцям ані статті не можуть підшукати, ані кари придумати, ані довго тримати в тяжких умовах «домашнього арешту»?  

І подив переростає в розпач, а потім закипає люттю до сліпців на самій горі та стає сумнівом, а чи не спеціально, свідомо й зримо вони все це роблять? Чи не для остаточного винищення тих, для кого Україна є не місцем тимчасового проживання, а сенсом, суттю і метою життя. Чи не для синів ваших копають нові й нові могили по всій отчій землі? І ота коляда паде краплями кровавими на руки пилатів і каїнів власного народу, і небо тремтить від гніву, а з розкиданих по всіх усюдах і засіяних хрестами та стягами честі величезних полях вже не плач і розпач, а охриплий від несправедливості та пекучий від обурення звучить голос невмирущого Василя Симоненка: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпуко вікова… Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права».  

Олег ГЕРМАН,  
заслужений діяч мистецтв України 

м. Тернопіль 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували