Тож, шановні читачі,  цими святковими днями я хочу привернути вашу увагу до витоків української різдвяної колядки часів УПА, поетичної творчості українських повстанців на різдвяну тематику. Адже саме ці славні сини і дочки України оберігали та плекали нашу коляду, що в той час була радянською владою заборонена. Від Буковини й Гуцульщини до Лемківщини співали повстанці коляди, які нараховували стільки куплетів, що для заспіву їх усіх потрібна була ціла ніч од Святвечора й до ранку, коли настає Різдво Христове. 

Коляда як різновид творчості безіменних авторів, вояків УПА, – це не відшліфоване, не огранене коштовне каміння. І хоч не всі твори до кінця вражають глибокою музичною чи поетичною довершеністю, досконалістю, проте, поза всяким сумнівом, засвічуються кришталевою чистотою вкладеного в них тонкого почуття й непідробної правди. Замість пера і музичного інструменту їх авторам доводилося тримати в руках кріси. Але навіть в таких нелюдських умовах талант пробивався і творив. Більшість з них не дочекалася  вільної України, за яку героїчно боролися. Вони незнаними тихо сплять вічним сном у глибоких могилах на сільських цвинтарях, по лісах, у мерзлотах дикої і ворожої півночі. І нині стоять їх мовчазні братські могили, як дзвони сполоху нащадкам. 

Ось одна із повстанських колядок «Не плач, народе!» на мелодію «Возвеселімся всі купно нині», у якій сум і плач, замість радості й веселості, підкреслюють увесь трагізм неволі: «Не плач, народе, що люте горе. Що кров’ю й потом хвилює море. Ще мент-хвилина – слава прилине. До бою будь готовий все! Бог народився, Він з нами стане, Він нам поможе скинуть кайдани. Плач не поможе, лиш зброя гожа Нам славу й волю принесе!». 

А коляда «Дивная новина» переносить нас на споконвічні українські етнографічні землі Закерзоння, які диктатор сталін злочинно передав Польщі. У ній із християнських позицій осуджуджено тих, які допомагали московським більшовикам утверджувати свою окупаційну владу на загарбаних українських землях, не усвідомлюючи, що це загрожує й самій Польщі: «Дивная новина, що нині за днина – Проти війська виступає Керзонська Вкраїна. Не у людській хаті, а поміж бидляти, Там, напевно, виростали комуністи кляті». Як бачимо, українська коляда чітко окреслює реалії років збройної боротьби народу за власну самостійну соборну державу в ХХ столітті. І особливим пошануванням користувалася вона серед воїнів-повстанців. Адже до лав УПА пішла національно-свідома молодь, священники, селяни. У лісах повстанці не забували про традиції – святкували Різдво, Великдень, молилися разом із військовими капеланами за долю України. Якщо випадала нагода, то і до церкви ходили. 

Одна з найвідоміших українських коляд – «Нова радість стала». Разом із різдвяною піснею «Добрий вечір тобі, пане господарю» вона є яскравим зразком тісного поєднання релігійної і народної колядкової традиції. Під час Другої світової війни та боротьби УПА проти радянської влади в Західній Україні набули поширення кілька варіантів коляд на мелодію «Нова радість стала». Тексти двох із них, «На столі на сіні» та «Сумний Святий Вечір», написав поет-підпільник Михайло Дяченко-«Боєслав». Коляда «Сумний Святий Вечір» була настільки актуальна, що в перші повоєнні роки у ній змінювався тільки рік Святвечора, а згодом її текст постійно доповнювався. Зрештою, коляда стала народною: 

«Сумний Святий Вечір 

В сорок шостім році, 

По всій нашій Україні 

Плач на кожнім кроці. 

Сіла вечеряти 

Мати з діточками, 

Заки мала вечеряти, 

Вмилася сльозами. 

Сіли вечеряти, Діти ся питають: 

– Мамо, мамо, де наш тато? 

Чом не вечеряють? 

– Батько наш далеко, 

В дикому Сибіру, 

Споминає Святий Вечір 

і нашу Вкраїну… 

О, Ісусе милий, 

Змилуйся нам нині, 

Даруй волю, щастя й долю 

Нашій неньці-Україні». 

Доповнений її текст виразно засвідчує зміст неприхованої радості у колядці, що розповідає про боротьбу власної збройної сили – Української повстанської армії: «Нова радість стала, вже УПА повстала, До УПА іде весь нарід добиватись права. По всій Україні вороги панують, Нашу неньку-Україну усюди плюндрують. Вже УПА повстала з синів України, І не зроблять воріженьки з наших сіл руїни. Не сумуй, народе, клянемося нині, Що збудуєм тобі волю і славу Вкраїні». Велике моральне захоплення рішенням керівництва ОУН та УПА призначити головнокомандувачем повстанських збройних сил Романа Шухевича – «Тараса Чупринку» передано у додатково складеній строфі: «Нова радість стала, яка не бувала, Бо УПА на командира «Чупринку» дістала. Просим тя, Ісусе, щодня, щогодини: Поможи му окупантів вигнати з Вкраїни». Як і в пісні-молитві «Творче Всесвіту, Отче небесний», невідомі автори одного з найпоширеніших варіантів коляди з традиційним зачином «Нова радість стала» шанобливо згадують полеглих, а також просять Всевишнього, щоб славився на Вкраїні провідник Бандера: Нова радість стала, Яка не бувала – Над полями України Зірка засіяла. Браття українці, Помолімся нині, Щоб засяяв Тризуб злотий По всій Україні. Просим Тебе, Царю, В день Твого ангела, Щоб славився на Вкраїні Провідник Бандера». 

Героїчні і болючі сторінки трагедії нашого народу, написані невідомими авторами, примушують ритмічніше битися в грудях серце. Але для багатьох і багатьох повстанців Різдво ставало тим днем, коли їхня душа відходила до Бога. Адже боротьба у 40–50-х роках не припинялася. Сутички з енкавеесниками, бої, диверсії, засідки – тож величне свято супроводжували стрілянина та кров. І неможливо підрахувати, скільки безневинно постраждалих, знедолених, закатованих, розкиданих по білому світу борців. Через пекло війни, через усі полони, вони йшли до свого Вифлеєму. На підтвердження сказаного наведу тільки один приклад. Сьомого січня 1946 року у селі Синягівка Збаразької міської громади нашої області енкавеесники знайшли криївку, де був підпільник Смерека, а з ним чотири дівчини-підпільниці без зброї. Смерека до останнього боронив вхід до криївки, а наприкінці у безвихідній ситуації постріляв усіх дівчат (між ними своїх двох сестер). Сам, тяжкопоранений і непритомний, потрапив у руки ворога, де невдовзі помер. 

І такою була святвечірня правда, як і та, що описана невідомим автором у коляді «На Святвечір»: «Сині кучугури, пролягли хуртечі, І на землю грішну опустився вечір. Опустився тихо, щоб оголосити, Як у Вифлеємі народивсь Спаситель. А в криївці вогко, ні куті, ні сіна, А в селі Святвечір, ждуть, напевне, сина. Вийшов із криївки: тишина довкола, Лише кріс з морозом у долоні коле. – Тільки не в цей вечір, – вирішив повстанець І намерзлу зброю в схованці зоставив. А мороз гарцює, і рипить дорога, А у небі зорі величають Бога. І нарешті хвіртка, а за нею – хата, Відчиняє двері: – Із Різдвом вас, тату! Ще хотів спитати, де старенька мати, Як з кутків на нього – штири автомати. Підійшов до сина батько й тихо мовив: – Вибач, що так сталось. Із Різдвом Христовим!». 

Для вояків ОУН-УПА Різдво завжди асоціювалося з надією на національне відродження рідного краю, здобуття Україною своєї державної незалежності. Тому на різдвяних листівках, які вони навіть у тяжких умовах підпілля намагалися виготовляти, щоб вітати друзів і рідних із Доброю Новиною, – не лише янголи. Тут люди зі зброєю у руках ідуть поклонитися до скромної карпатської оселі, де Діва у вишиванці поєднала у собі риси їхніх матерів, коханих, сестер… Над хатиною сяє звізда – не радянська п’ятикутна, а ота справжня, Вифлеємська. 

На різдвяних листівках, що друкувалися в умовах еміграції,– біла зима, краєвиди України. Виготовляли їх не тільки для популяризації та нагадування про воюючу Україну. Насамперед розповсюджували серед української діаспори для збору коштів на підтримку боротьби в Україні. І нині, споглядаючи на них, читаючи сповнені віри рядки коляд-молитов, не можеш залишитися байдужим. Бо та потужна енергетика не зникає з роками, хоча і повідходили уже з цього світу чи не всі, хто стрічав Різдво у повстанських криївках. Проте залишається живим їх палке бажання: «Щоб Україна могла радіти! Христос народився! Славіте!». 

Пройшли роки, десятиліття. І нині  на землю нашої України ступив знову ворог. Й тепер, як і тоді, коли змовкли останні гармати Другої світової війни, наші українські вояки зустрічають Різдво зі зброєю в руках. А за святвечірнім столом бракує також когось з родини – батька, брата, сестри… І наскільки актуальними стають слова із часопису української діаспори «Визвольний шлях» у Лондоні ще за січень 1952 року: «Пам’ятай, що Україна неупокорена, і сьогодні, в День Рождества Христового, вона живе і кріпшає непоборною силою. В горах карпатських, в степах полтавських і яругах київських скрізь святкують Рождество Христове. В підземних криївках збираються Христові меченесці, просять у Нього помочі в їх великому змагу за волю України. Благослови ж їх, Божий Сину, благослови мечі їхні! Підіймай цю Зорю українського змагу все вище і вище». 

«Гей, по всьому світу нова радість стала: Ще не вмерла Україна, Воля й слава не пропала», – саме так звучать слова в одній з українських коляд, що стверджує прадідівську істину: для справжнього щастя людині потрібна щаслива батьківщина. Тож будемо вірити в кращу долю Вітчизни. Різдво Христове повинно всіх нас об’єднати в одну суцільну українську родину без різниці територіального походження, ідеологічних переконань. «…Чуєш? Бій вже клекоче. Слухай, слухай – дзвенить коляда!..».  

Григорій ЖУК 
м. Тернопіль 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували