Баба довго відкашлювала мокроту, впадала у піт, її треба було перебирати у все сухе по кілька разів на день і їй вже не допомагало запарене зілля. Злягла, та так вже й не встала. 

Люди кажуть, що архангел Михаїл не раз рятував  християн від різних бід. Баба розповідала, що він є захисником душ померлих. Саме архистратиг Михаїл на страшному суді закличе трубним гласом мертвих із могил і молитиметься Господу про їх прощення. Після цього я уявляла Архангела з величезною трубою і з густим баритоном, як у Дмитра Гнатюка – улюбленого татового співака. 

Сновигаючи між дорослими, які готували гощення для родини й сусідів, я сумно подумала, що вже так не буде, як з бабою. Ні Різдва з бабиними коржиками і кутею, ні бабиних пирогів і завиванців, ні спасівських паляниць із маком. Ні бабиних оповідок, ні ласки, ні такої всепрощаючої та всеогортаючої любові, якої я більше ніде в житті не зустрічала. 

Люди в хаті не плакали, не голосили, так як от було, коли в сусідів помер малий Андрійко, а спокійно перемовлялися. Це теж було дивно, ніби й не ховати збирались бабу, а щось святкувати. У старій кухні різали варені бараболі на салат із горошком, з великого баняка стирчали ноги великого когута, а у мисках застигав кисіль із вишнями, який розливали у тарелі як холодець і який баба Юстина так любила їсти з хлібом. 

Баба лежала спокійна і урочиста, вбрана саме у той одяг, який тримала у скрині у вузлику «на смерть». Я згадала, як сто разів показувалось мамі і спідню лляну сорочку з тонкого полотна, вишивану білим по білому, і верхню сорочку, і нижню білу спідницю, і верхню довгу спідницю у дрібненьку квіточку, і вовняний кафтан, і очіпок, і вовняну тоненьку хусточку, і велику «американську» хустку... Я й сама знала вже все напам’ять, так що заледво стримала себе, щоб не підійти, й не відгорнути верхню спідницю – чи мама щось не наплутала. 

Була тут і «намітка із серпанку» для обгортання ніг й тюль для «покриття тіла». Я згадала «і, боронь Боже, незапомни, в яких вишитих рушниках трунву мають опускати в могилу», і мимоволі усміхнулася. Все мало бути, «як книжка пише». 

Дивно, але баба Юстина сприймала смерть, як щось буденне, але, й водночас мало не святкове. Вона твердо вірила, що «на тому світі» їй буде набагато краще, ніж на цьому і вона, нарешті, возз’єднається зі своїм Петром (моїм дідом). А останніми роками вже навіть бідкалася, що «загостилася на цьому світі». 

Сьогодні, спостерігаючи як направду старенькі і хворі люди з жахом чіпляються за життя, боячись навіть згадки про смерть, я знову згадую свою бабу Юстину. Її погляди на життя та смерть. Її віру та її мудрість. Як колись вона, повернувшись від хворого сусіда, якому готувала узвари із цілющого зілля, сумно промовила: «Боїться померти. Сотка підпирає, життя прожив, а так нічого й не зрозумів. Спитай його для чого жив, він і не скаже». 

Здається, вона знала те, чого нам сьогодні не дано зрозуміти. Що життя – це смерть, а смерть – це життя. Що душі нічого не потрібно, вона все має: і всю мудрість, і силу, і славу. Коли людина живе, прислухаючись до голосу своєї душі – їй не страшно. Вона живе в тихій радості, спокійно і з добром до кожної людини, до кожної тварини, комахи і кожної рослини. Й усі катаклізми й біди сприймає з достоїнством. 

Мусимо бути вдячними Господу, що були у нас в житті наші бабусі й дідусі. Вчили нас простих істин, раділи нам, любили щиро і по-справжньому. Мабуть, так і є – людина насправді помирає тоді, коли помирає останній спомин про неї. Тому поминаймо наших рідних і близьких, хто спочив у Бозі й згадуймо усе найкраще, що вони залишили нам на згадку. 

Ольга РУДА, 
головна редакторка українсько-американського журналу «Ukrainian People»  
м. Чикаго (США) 


 

0

0

0

0

Ви вже відреагували