Від голоду родину врятував клуночок кукурудзи 

Шанувальники творчості пана Василя давно помітили, що у романах письменника, таких як «Чорний ворон», «Маруся», «Троща», певною мірою «присутня» Тернопільщина, зокрема  у «Трощі» йдеться про події національно-визвольної  боротьби на Козівщині, Бережанщині у 40–50-х роках минулого століття. Чим особливий наш край для автора, уродженця Черкащини? 

– Це сумна і зворушлива історія, – розповідає Василь Михайлович. – У 1933 році, під час Великого Голоду, коли мій рід на Черкащині був під загрозою смерті, один із моїх дідусів, Олександр, якого в родині звали Санька, вирушив, як у нас казали, у Западну Україну, знайти якогось харчу. Довго він діставався, приблизно тією ж дорогою, що й герой «Чорного Ворона», пішки, можливо, десь і вдавалося під’їхати і так добрався на Тернопільщину. В одній хаті йому дали клуночок з кукурудзою і він з тим мішечком вирушив назад додому. Дорогою, мабуть, жодної зернини не дозволив собі з’їсти, вдома – купа дітей, прийшов додому і помер. Завдяки тій кукурудзі вижили діти, вижила моя матуся. Через це, я гадаю, через те зерно, щось увійшло в мої гени і так я споріднився з усіма вами. Хочу вам подякувати від імені свого дідуся Олександра, всьому краю за те, що мій рід продовжився… 

Вважаю себе оповідачем, «батьком» своїх книжок… 

На запитання, який свій твір вважає найвдалішим, Василь Шкляр відповів, що важко сказати однозначно, очевидно, візитною карткою письменника став «Чорний ворон». – Бестселер – це не жанр, це книжка, яка успішно продається, має найбільший попит у читачів. Так було, коли «Чорний ворон» вийшов у світ 300-тисячним накладом. Це фантастична цифра для українського книговидання. Коли він з’явився з друку, я отримав багато листів, відгуків, де читачі стверджували, що це найкращий мій роман. Потім  те ж саме говорили про «Марусю», про «Трощу», а тепер кажуть про «Заячий костел». Намагаюся розповідати так, аби людям було цікаво, читача сприймаю як свого співавтора, залишаю йому у творах прогалини для власних роздумів і ми знаходимо порозуміння. Вважаю себе оповідачем, «батьком» своїх книжок, найдужче боюся бути нудним. Дуже тішуся, коли отримую від читачів багато листів… 

Історія «Заячого костелу» 

Події у романі починаються з Волині, з українських повстанців, а потім основна розповідь про литовських  «лісових братів». Коли Василю Михайловичу запропонували написати роман про «лісових братів», запросили шість років тому в Аніщанський край, де тривали запеклі сутички з енкавеесниками, він погодився приїхати у Литву, хоча рішення писати твір для себе у той час ще не прийняв. 

За словами письменника, вся магія художнього твору захована у мові. Найбільші враження справили на нього зустрічі з колишніми, живими на той час литовськими партизанами, такими як Йонас Свілайніс, якому було 98 років. Він жив на хуторі в лісі відлюдником. Належав до тих колишніх партизанів, які не любили публічного життя, не ходили на урочистості, не зустрічалися із журналістами і не писали спогадів. Дослідник партизанського руху, який опікувався Василем Шклярем, спробував умовити Йонаса погодитися на зустріч із українським письменником. У Свілайніса був сентимент до України, він із бандерівцями свого часу перебував у радянських таборах, разом піднімали в’язнів на повстання у Норильську, тож  погодився. 

Стосовно непублічності, то у справжніх старих партизанів є така риса. Вони замкнуті, у них є якісь образи на владу, на суспільство, бо у час, коли вони поверталися з таборів, їм боялися подати руку, не прописували, не пропонували роботу. Іншому партизанові Йонасу Канжонісу було 92 роки. Письменник також із ним часто спілкувався. І це було головним джерелом інформації. Згодом Василь Михайлович зрозумів: писатиме роман. 

Що ж таке «Заячий костел»? Назва гарна, містична. – Я почув цей вислів від старших литовців. Це з побутового фолькльору. Коли хтось із хлопчаків встрявав у розмову старших, якийсь із них говорив: я тобі покажу заячий костел. Брав голову хлопчака в руки і піднімав його. Звісно, той від болю нічого не бачив. У моєму розумінні заячий костел це те, що дуже хочеться побачити, але ніколи не побачиш. 

Жодна екранізація роману автору не сподобається 

Із творів Василя Шкляра екранізовано лише роман «Чорний ворон», хоча були пропозиції автору по кожному роману. Але все потребує великих коштів. Зробити фільм за маленькі гроші – це все зіпсувати, переконаний пан Василь. Є ще така неприємна річ, коли підписуєш контракт на 25 років, і ти вже не можеш передати цей роман на екранізацію іншому режисерові. Письменник каже, що жодна екранізація автору не сподобається. Особисто він розуміє як нині важко зробити хороший фільм, тому жодного «кривого» слова про екранізацію не говоритиме. 

Василь Шкляр переконаний, що буде у нас хороша кіноіндустрія і всі його романи з часом екранізують. Літературі і кіно потрібна «хороша погода». 
Про війну потрібно писати з відстані часу 

Під час зустрічей із Майстром художнього слова тернополяни цікавилися, що у планах письменника, над чим працює? – Це, мабуть, карма, доля така у мене, що пишу про повстанців, про партизанські рухи, – каже письменник. – Важко говорити на цю тему. Про війну треба писати з відстані часу. Я часто спілкуюся з військовими. У багатьох із них – дивовижна доля. Писати є про що і про кого. Але наді мною «висить» доленосний напрям – писати про партизанів. Є сучасні партизани, наприклад, на Сумщині. До складу одного із загонів входять колишні лісники, мисливці, які вміють поводитися зі зброєю. Я не люблю казок, ціную реалістичну літературу. Завершуючи, хочу наголосити, що українці, попри весь трагізм, у всі нелегкі для нас часи, вміли воювати з вигадкою, весело, тому у перемозі над нинішнім ворогом можна не сумніватися. 

Петро ГУДИМА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували