Чомусь Оксані здалося, що вона дуже схожа на цю самотню непокірну берізку. Намагалася не піддаватися рокам, втримати свою красу, а літа невмолимо несли її далі від молодості. Ще учора їй було 29, а нині – тридцятилітній ювілей, який чомусь зовсім не тішив. Вона збагнула: настав нарешті час для розмови із самою собою, яку вона завжди відкладала на невизначений термін. А тут іще недавні відвідини одинокої сусідки, що тихо догорала у своїй хатині:

– Оксаночко, поки молода, народи собі дитинку, аби було на старість  хоч кому води подати. Добре, що ти у мене є, а то б давно я вмерла від самотності… 

Гени – річ беззаперечна. У своєму генофонді Оксана не сумнівалася. Треба ще зовсім небагато: щоб батько її дитини не пив, був здоровим і, звичайно ж, порядним чоловіком. Вона його зовсім не збирається обтяжувати аліментами чи докорами совісті. Це була би справа двох, а дитинка – тільки її. Потайки вона вже й знайшла кандидата. Віктор – добрий сім’янин, двійко здорових і красивих діток, дружина щаслива…

Ні, дружина тут ні причому. Вона не претендуватиме на її права чи на її щастя. Їй, Оксані, від Віктора потрібно буде небагато.

…Віктору Івановичу Оксана подобалась давно. І в цьому не було нічого дивного, адже нова співробітниця подобалась не тільки колегам, а й пацієнтам. Молоду лікарку Бог наділив пишною вкраїнською вродою, розумом і добротою. Але до Оксани, як і до інших жінок, він ставився наче до експонатів у музеї: дивися скільки хочеш, але не чіпай. Віктор кохав свою Надійку, обожнював дітлахів, а добра від добра, як мовиться, не шукають.

Коли Оксана підійшла до Віктора і попросила увечері підвезти її в обласний центр до поїзда, щоб зустріти сестру, він відразу погодився, але подзвонив додому і повідомив про це дружині, щоб не хвилювалась. Уже перед залізничним вокзалом Оксана хрипким голосом попросила зупинити авто і вислухати її. Ця розмова була важкою. І коли заплакана жінка вискочила з машини, голосно гримнувши дверцями, і побігла тротуаром, Віктор наздогнав її і сказав:

– Сідай у машину, куди ти проти ночі? Щось придумаємо.

Сходило сонце, коли Вікторова машина обережно вирулила у місто, ніби вивчаючи напам’ять дорогу. Кожен думав про своє. Оксана – про майбутнього синочка, Віктор – про те, як подивитися в очі дружині після першої своєї зради.

Та коли схибив раз, удруге це зробити не так уже й важко. Їхні таємні, наче крадені у долі зустрічі, стали частішими. Одного дня, коли Оксана у справах заглянула до кабінету, краєм ока Віктор помітив, як медсестра недвозначно моргнула санітарці. Так і є: сталося те, що мало статися. Треба рубати кінці. Хоч і подобалася йому молода колега, все ж сімейним спокоєм він не мав права ризикувати. Під вечір, коли Оксана залишилася одна у своєму кабінеті, зайшов і сказав їй про це.

– Звичайно, звичайно, Вікторе Івановичу, – Оксанині щоки зайнялися рум’янцем. – Я й сама збиралася про це тобі сказати, але не наважувалась. Не вийшло у нас із тобою, не можу від тебе завагітніти, хоч уже чотири місяці зустрічаємося. Ти б перевірився…

Тепер настала його черга гримнути дверима. Розумів, що від ображеної жінки можна й не того чекати. Але хробачок  сумнівів заліз у душу. Якось був по роботі в Тернополі, зайшов до колишнього однокурсника, сказав, що хоче здати аналізи і попросив, щоб той друг поміг швидше отримати результати.

Хоч кілометрів до його містечка від обласного центру не додалося, дорога додому видалось найдовшою і найважчою в його житті. Кілька разів, усвідомлюючи, що асфальтівка розпливається перед очима, зупиняв машину і важко опускав голову на кермо. Усе, чим він жив, чим дорожив у житті, раптом перетворилося на мильну бульбашку, яка луснула від дотику єдиного слова: «стерильний». Це означало, що він ніколи не міг і не може мати дітей. Це означало, що його вірна Надійка відібрала в нього, Віктора, останню віру в людей. Це означало, що його сімейне життя закінчилося.

Думки плуталися, заплітаючись у тугий клубок безвиході. «Як вона могла, як могла вчинити зі мною так підло? Ні, не хочу, не можу її більше бачити», – вирішив твердо і звернувся з траси на дорогу, що вела до батьківського дому.

– Тату, я в тебе поживу, – вичавив із себе важкі слова, ледве стримуючи підступні сльози. – Розлучаюсь я.

– Сідай і розказуй. Ніч довга, поспішати нам нема куди, – вказав на стілець біля столу старий.

Рідні люди й існують для того, щоб ми не відчували себе самотніми зі своїми болями та нещастями. Тато слухав сина не перебиваючи, підперши натрудженою долонею сиву голову. І хоч він мовчав, Віктор відчув, як трохи полегшало на душі, втихомирились розбурхані думки.

У кімнаті запала тягуча, як смола, тиша. Нарешті батько важко встав, неквапом підійшов до вікна, відсунув фіранку, ніби щось розгледів у непроглядній темряві. 

– Тобі, Вікторе, вирішувати. Я не буду лізти у ваші справи. Про одне тільки прошу: все добре обдумай. У тебе є синочки, для яких ти – найкращий у світі тато. Є їхня мати, а твоя дружина, яка тебе любить. Це твоя сім’я. Зараз від твого рішення залежить, як житимеш далі. Зрозумієш, простиш – буде все, як раніше, а ні – залишишся самотнім і нікому не потрібним. Знаєш, я би багато зараз віддав, щоб твоя мама була поруч. Одному, сину, дуже важко…

Додому Віктор повернувся, коли вже сходило сонце. Обережно відімкнув своїм ключем двері, тихенько, навшпиньки, пройшов повз дитячу спальню. 

Надійка відкрила очі і здивовано подивилася на чоловіка, що сидів на краю ліжка, обхопивши голову руками. 

– Що сталося? – сполохано кинулася до нього. 

– Сталося те, – стиха відповів він, – що я нарешті зрозумів, наскільки перед тобою винен і як без тебе не можу жити.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували