«Пасіка – це не просто тримати бджоли і мати мед. Це якась філософія праці і відпочинку, яка в сукупності дає спокій і піклування про малесеньких працьовитих комашок. Ні на секунду не шкодую, що почав займатися бджолами… Чи то вони почали займатися мною… Одним словом, живемо ми душа в душу: то вони мене покусають, то я в них мед заберу», — написав Владзьо у себе на сторінці в Фейсбук. 

А ще наш земляк уміє майстерно описувати життя на селі. Одну з таких історій газета «Сільський господар» надрукувала в числі «6 за 26 червня 2024 року. Насолоджуйтеся… 

Добре колись було…  

Дідо з бабою жили в світлій і чистій хатинці. Тільки-но туди заходив, час зупинявся: там постійно пахнуло зупою з курки, чайом з гілочок малини і ледь-ледь відчувалися нотки бабиного валокардіну, який з порогу ніжно заспокоював. Поздовж кімнати поперечні дошки на стелі підтримували два бальки-кругляки зі смереки, які трошечки з роками вигнулися, бо на горі лежало утеплення з сіна і соломи. 

 
На поліпленій глиною і конячими гімнами підлозі лежав лінолеум із малюнком паркету, який був витертий до жовтого там, де найбільше ходили – коло кухні, ліжок і при вході. Два невеличких вікна дивилися по різні боки кімнати – одне на подвір’я, щоб коли пес гавкне – можна було підійти і подивитися, хто то суне такий мудрий, а інше вікно було в садок – звідтам сонце гріло в спину того, хто сідав на старому бамбетлі. 

 
Бамбетель ¬– то таке собі ліжко-труна, щоб той, хто там спить – привикав собі помалу. Матрац в бамбетлі був із сіна. Раз на місяць дідо вигортав із середини перетовчене в порох сіно, скидав з гори свіже і приносив у рядні до хати! Баба акуратно розкладала по всій довжині пахучу вотаву, викошену біля озера і накривала грубою полотняною простинею, зробленою з конопель. В перші дні на пухкому матрасі хотів спати тільки я, аж поки воно не втовкалося до дощок.  

Перед бамбетлем стояв стіл, зроблений дідом з фігурно вирізьбленими ніжками, які внизу з’єднувалися планками навхрест і можна було ставити ноги. На столі лежала церата, яка нагадувала лінолеум на підлозі – витерта була тільки там, де їли і ставили лікті. На столі вічно стояла сіль, цукерничка і ніж. І коли я сідав за стіл, то мачав палець в сіль, пробував, кривився, потім мачав у цукор, не кривився, потім крутив ніж і дід казав: «не крути, бо буде сварка!»… Напевно, через мене то всьо вічно і ставалося у нас вдома!  

З правого боку від стола стояло ліжко діда з такою великою подушкою, що коли він лягав, то сидів. Диван, де спала баба, був з витовченою посередині ямою, бо там цілими днями сидів дід між перервою, коли він годував худобу, доїв, вигортав гної, давав усьому їсти, обходив господарку, поля, городи… Короче – то баба витоптала яму одним місцем, а получав за то дідо. На ніч баба накладала на яму якісь лахи і диван ставав рівний як під васерваґу. 

Кухня з блятом стояла по ліву сторону від стола і її палили патиками цілий день. На ній постійно стояли якісь баняки, пательні і чайник з вічно теплою водою. І коли я заглядав у чайник – на його стінках було стільки нальоту, що там влізалося, може, горнятко води.  

Під вікном на столі від подвір’я стояв великий телевізор ще в дерев’яній лакованій коробці. Показувало два канали і коли не дивилися, то вишитою накидкою накривали, щоб не припадав порохами.  

Хата була білюсінько помащена вапном, яке де-не-де виглядало зі стіни білими плямами з-під вобразів, картин, вишитих рушників, церковного календаря, радіа, термометра, барометра, дзеркала і годинника на ланцюжку. 

Годинник був, напевно, дуже старий, бо був зроблений у вигляді дерев’яної коробки обрамленої завитушками з чотирьох сторін, який підкручувався, коли підтягувати олов’яну ґевіхту-шишку вверх і яка цілий день помаленько чикала вниз. Цифри були римські, тому я і думав, що йому десь під 2000 років. Кожних пів години годинник бамкав раз, а коли була рівно година, то скільки годин, стільки разів гепав. Воно нервувало, тому ніхто не підкручував другу шишку, яка відповідала за бамкання. 

Неділя. Ранок. Я малий забігаю в кормокухню, сідаю… Бабця ставить між мною і дідом величезну поливану миску і висипає з друшляка пироги, які тільки-но виймала з вокропу. Смачна пара ядерним грибком підноситься, вдаряється в стелю і закручується кучерями вниз. З блята бере чорну від роботи пательню і поливає пироги гусячим смальцем, в якому де-не-де плавають шкварки. Все стікає повільними смальцьопадами по надутих животиках пирогів, огортаючи їх жовтими пальцями… По них скочуються квадратові шкварочки з гусячої шкіри – підсмажено-скручені і нереально смачні. На столі стоїть літровий слоїчок зібраної сметани від нашої корови. Сметана не біла, як у магазині, а жовтувата, бо корова годована восипкою, силосом і буряками. Перед нами дві мищинки на сметану, третя загальна – на шкварки. Беру слоїчок і вливаю в миску казково-закручену хвильку сметани, яка падає і розпливається густим пляцком по дні. Язиком злизую край слоїчка, щоб не текло по стінках. 

 
Я сиджу на бамбетлі, дід навпроти… Виделками наколюємо, підношу і дую, потім мачаю в сметану і їм.  

– Діду, розкажи, як було колись, коли ти був такий, як я? 

Дивиться на мене з-під зморщок, посміхається і в його старезній голові збурюється вся пам’ять, як намула з дна річки, прокидаються і стають перед ним всі образи і події тих далеких часів. Дивиться на мене і не на мене… ніби я прозорий… згадує події 80-річної давнини... Виделка влізає зубцями в живіт варенику, кусає і каже: 

– Добре колись було… поки не прийшли в тридцять дев’ятому москалі! 

Владзьо (Варʼяти-шоу) 
с. Гнилички на Підволочищині 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували