Після двадцятирічних тернистих пошуків справжнього покликання Орест за Божим провидінням потрапив у Христовий виноградник, де вже майже три десятиліття є гідним сіячем Господньої правди.  

«Благословився я на світ молитвами бабусі...» 

Його Богом благословенна зірка життя заясніла 20 червня 1949 року над мальовничим селом Забойки тоді ще Козлівського, а нині Тернопільського району. Щойно йому виповнилося десять місяців, як мати важко захворіла і відійшла у засвіти. Тож неньку замінила добродушна бабуся Ганна і молодша сестра матері – тітка Катерина. Саме бабуся стала духовною берегинею, турботливою опікункою і ще з раннього дитинства розповідала хлопчикові про споконвічний край прабатьків на Перемишлянщині, де свого часу вирували жахливі події акції «Вісла».

  
Та чи не найбільше уваги бабуся приділяла духовному вихованню маленького Ореста. Вона завжди водила його до церкви і все це не могло не відкластися на характері та вчинках допитливого хлопця.  

З дитинства він любив відвідувати батькового рідного брата Івана, який воював у складі української дивізії «Галичина» і проявляв національно-патріотичні погляди на ситуацію навіть за часів комуністичного тоталітаризму.  

«Світ ловив мене, але не спіймав»  

Цими крилатими словами визначного українського філософа Григорія Сковороди можна окреслити період пошуків майбутнього священника свого покликання у житті. До духовного служіння, до якого схиляв Ореста місцевий священник Андрій Мокрий, юнак навчався у Підгаєцькому профтехучилищі, працював механізатором у рідному селі, в тодішньому колгоспі «Слава». 

 
Одночасно продовжував писати вірші, які нерідко з’являлися на сторінках тернопільської періодики. За порадою відомого літератора Бориса Демківа поетичну майстерність удосконалював на засіданнях обласної літстудії «Сонячні кларнети». А першими його провідниками  на творчій планеті були світлої пам’яті «зубри» газетярської справи Михайло Ониськів і Борис Присяжнюк, які й порекомендували Орестові вступати до Львівського держуніверситету ім. І. Франка на факультет журналістики. У 1976 році він став його студентом.  

Ще з ранньої юності життя Ореста немов ішло через могутній вододіл. На одній, омріяній любов’ю і великим бажанням, площині були церква, поезія і журналістика, на іншій – банальне питання як заробити на хліб насущний. Тож після закінчення вечірньої середньої школи працював на Тернопільському заводі безалкогольних виробів, а 1969 року подався до Великоберезовицької автошколи, опісля – у  Тернопільське «АТП 2224». 

 
Дуже швидко  Орест зрозумів, що автомобіль – не його справа і повернувся завклубу у сусідні Почапинці, де  організовував різні культурницькі заходи. У цьому йому допомагали два найкращі друзі юності Володимир Фостик і Роман Рудакевич.  

Через кілька років Орест влаштувався у Тернопільське обласне підприємство електромереж, де виріс до заступника голови профкому.  
Після дванадцяти літ, відданих енергетичному господарству, О. Глубіш познайомився з професором Тернопільського педінституту Романом Гром’яком, який запросив Ореста на свій факультет і невдовзі він узявся до написання кандидатської дисертації.  

«Я б дуже хотів, аби ти став священником...» 

Однак попри все, Орест пригадував слова мудрого сільського священника о. Андрія Мокрого, мовлені ще у далекі шістдесяті роки: «Я б дуже хотів, аби ти став священником...». У його рідному селі проживала побожна монахиня сестра Пелагея чину святого Йосифа, яка також мала опосередкований вплив на спрямування юнака на священничу дорогу. Саме в її оселі юнак уперше побачив скромну дівчину із сусідньої вулиці – Любу, яка згодом стала надійною супутницею життя.  

Ще на початку сімдесятих років світлої пам’яті отець Микола Шаварин познайомив Ореста з підпільним священником (тепер – архиєпископ і митрополит) Василієм Семенюком. На зламі дев’яностих, коли УГКЦ уже поволі розпрямляла свої могутні крила і офіційно виходила з підпілля, нинішній ювіляр потрапив на сповідь до отця Пастуха. Це очищення душі мимоволі переросло у двогодинну духовну розмову, під час якої о. Михайло порадив юнакові звернутися до ректора семінарії.  

Але, як говорили древні греки, дорога до істини ніколи не буває прямою. У 1993 році Орест влився у журналістський колектив обласної газети «Відродження», де публікував серію популярних релігійно-просвітницьких матеріалів. Пройшло ще кілька місяців і вже в немолодому віці він став студентом Тернопільської духовної семінарії. 

Наприкінці навчання у семінарії отець-ректор якось сказав: «Брате Оресте, Ви дуже змінилися на краще, але ще треба багато працювати над собою». Згодом йому доручили заснувати семінарську газету «Христовий виноградник». І ця перша ластівка духовної преси в єпархії стала вдалим заспівом до випуску нині популярної газети Тернопільсько-Зборівської архиєпархії «Божий сіяч», яку отець Орест редагує ще з 1995 року. 

Аби розповісти про його шлях, насичений колоритом яскравих людських стосунків, виробничих випробувань, професійних злетів і неповторних моментів студентства у Львові, не вистачить і газетної шпальти. Тож бодай побіжно пригадаю головні віхи його невтомної праці у Христовому винограднику. Нині отець Орест – викладач Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого, багато літ вів духовні передачі на Всеукраїнському та обласному радіо. П’ять років редагував всеукраїнську газету «Духовний щит», зорієнтовану здебільшого на жителів східних теренів України. А ще він – автор і співавтор низки книг на релігійну тематику, переможець конкурсу в УГКЦ на кращу духовну проповідь.  

Змістовну роботу отець проводить на парафії, зокрема, духовні вечори для інтелігенції, бере участь у численних заходах, які відбуваються в обласному центрі й Тернопільсько-Зборівській архиєпархії загалом. І про все це можна розповідати годинами, але головне в іншому. Нинішній ювіляр – без перебільшення священник із великої літери, для якого духовне понад усе, який уміє знайти шлях до сердець літніх людей і маленьких парафіян, для якого Бог і Україна понад усе. 

Богдан НОВОСЯДЛИЙ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували