Повіяв вітер і приніс приємний їстівний запах. Такий дуже знайомий запах. Десь шашлики готують, зрозуміла Ганна. І справді, у сусідів знизу у садку було людно. Біля мангалу метушилися якісь молоді чоловіки. «Та це у Василя якісь гості. Певно, син приїхав із Тернополя», – сказала сама до себе неголосно. А якби і голосно – все одно ніхто не почує: люди далеко, а вона на своєму городі сама-самісінька, як перст. 

Ну, передихнула, і досить. Давай, Ганю, сади барабольку, бо до вечора уже недалеко. А в сусіда і справді були гості та ще й які! Син Роман привіз до батьків у село своє начальство – шефа і його заступника. Миколу Павловича Романові батьки вже знали, бо колись він на гриби приїжджав і з сином до хати заходив. А Вадим Сергійович тут недавно, він з Донбасу переїхав. Та це й чути по його мові, що не тутешній – хоча ніби й українською розмовляє, але не так, як у нас говорять. 

Поки Роман перевертав шампури, Вадим зацікавлено розглядав місцевість. 

– Як у вас красиво! А повітря чисте яке! – не міг надивуватися. 

– От і приїжджайте до нас частіше, ми завжди гостям раді, – вдоволено усміхався у сиві вуса тато Романа Василь Петрович. 

– А що то за бабушка, що сама садить город? – запитав донеччанин. 

– Та то наша сусідка Ганна ніяк не заспокоїться. Лишила собі десь вісім соток і ті не може ніяк засадити. І нашо воно їй? Живе сама – чоловіка у лютому поховала. 

– А дітей у них не було? 

– Та чого ж не було? Були і є. Дочка в Іспанії вже років 15, а сина забрали на війну. Був десь під Бахмутом, а тепер не знаю, де... 

– І що, немає нікого, хто би їй допоміг? – перебив Петровича гість. 

– Та тепер у кожного свої городи, – це запитання господарю явно не сподобалося, тому невдоволено продовжував: – А воно треба їй той город? Віддала би весь, ще мішок-два бараболі їй би хтось дав. А нє, то купити має за шо. 

– Ні, не можу дивитися, як та старенька мучиться. Ви тут доготовлюйте шашлики, а я піду, допоможу їй, – Вадим рвучко рушив стежкою угору. 

Ганна дуже здивувалася, коли побачила, що по межі до неї прошкує якийсь молодий панок, а за ним навздогін – ще двоє. 

– Бабушка, Бог вам у поміч, – привітався той, що перший. 

– Дай, Боже, щастя, – вторив йому Роман, Василів син. 

– Дякую, хлопці, дай, Боже, і вам. А чого це ви до мене делегацією? – сперлася на рискаль, з натугою розминаючи сковані втомою рамена. 

– Ми на поміч до вас. Давайте сюди вашу лопату, – підійшов до неї той перший. – Я буду копать, а ви кидайте картошку у ямки. Рома, бери і тягни рядник. 

– Що тягнути? – розгубився молодий сусід. – А, маркер? 

Хлопці весело розсміялися. Робота закипіла. Ганна ледь встигала за своїми помічниками. 

– Отакий і мій Ігорко. За ним на городі мусила бігати, бо чекати він не любить. Ніколи мені не дозволяв навіть рискаля до рук взяти, казав: «Ми вас, мамо, не для того тримаємо». А тепер мушу сама… 

Ганна раптово замовкла і витерла фартушком сльози з обгорілого на сонці обличчя. 

– У мене теж мама залишилася сама. І город, тоже, навєрноє, сама садить, – зітхнув Вадим. 

Запала важка мовчанка. 

– Не переживай, синочку, світ не без добрих людей, – по-материнськи втішала його Ганна. – Ось Бог мені вас, хлопчики, прислав, на поміч. А там хтось і твоїй мамі поможе. 

За розмовою не зчулася, як загорнули останній ряд. 

– З такою робочою силою город тільки махнув, – засміявся Роман. 

– Я б і не садила, але маю надію, що війна скоро скінчиться. Тоді повернеться Ігорчик, приїде з Польщі невістка Оксана з дітьми. Я вже і кукурудзи солодкої насадила, бо вони її дуже люблять. Може, і моя Зеня з чоловіком з Іспанії приїдуть у гості. То треба, щоб усе було своє. Завтра ще й огірочків посію, кавунчиків у землю кину, – радісно щебетала Ганна. 

– Та чого ж завтра, давайте сьогодні і посадимо. Знаєте, як у тій пісні: «Посіяла огірочки в чотири рядочки», – широко усміхнувся Вадим.

Поки хлопці поралися з грядкою, Ганна метнулася до хати і винесла на великій тарелі якусь смачну випічку. 

– Це пиріг з румбамбаром. Пригощайтеся, синочки. 

– З чим? – аж розігнувся Вадим. 

– З ревенем по-вашому, – засміявся Микола Павлович. 

– Рум-бум…, – не міг вимовити донеччанин галицького слова. 

– Румбамбар, – засміялася і собі Ганна. – Це улюблений пиріг мого сина. А учора у нього був день народження. То я спекла. Бо не було такого, щоб на день його уродин не було пирога з румбамбаром. 

Хлопці скуштували по шматочку і потягнулися за другим. 

– Бабушка Ганна, такого я ніколи у житті не пробував. Вкуснятина! – Вадим не міг відірватися від пирога. – Це нічого, що ми усе з’їмо? 

– Я буду дуже рада. І син мій би дуже тішився, що у нього такі гарні гості, – Ганна знову втерла фартушком сльози. – А як скінчиться війна, ми вас обов’язково запросимо до себе в гості. Мій Ігор дуже любить гарне товариство. А ти, Вадимку, не переживай, і про твою маму хтось подбає і поможе їй, як і ви, діти, мені сьогодні.

Ганна взяла обома руками Вадимову долоню. І Вадиму на мить здалося, що це тримає його за руку його мати. Напевно, материнське тепло на всіх теренах однакове. Бо це тепло особливе. Воно – від мами.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували