Кілька днів перед тим кравець Броньо Шеремета пошив мені світло-коричневу вельветову або, як у нас казали, струксову рубашку (вітрівку) із сірими хвилястими вкладками на грудях, та сподні (штани) зі шлейками, а мама з татом, що поїхали на Донбас заробити гроші на нову хату (стара вже скособочилася від давнини) – шкіряні черевики. 

На церковнім подвір'ї, куди вийшов з кропилом о. Василь Бородайко, жінки півколом розклали кошики – здебільшого з лози, але у бідніших, до яких і ми належали, – дешевші з рогози. А мені не терпиться якнайшвидше прийти додому й скуштувати того, що так смачно пахне. Ще вчора вже все було зготоване до трапези, але баба застерегла: доки не посвятимо – їсти не можна, і для переконливості розповіла про свою дитячу пригоду. 

Шестилітньою дівчинкою прийшла вона у суботу перед Великоднем до своєї бабусі Марії Сиваник, що мешкала у присілку Ліс. Зоставшись на хвилину сама у бабиній хаті, відламала ще теплий кусень мʼяса, помічений на столі, і, поспішно ковтаючи, ледь не вдавилася. 

А дід Василь розповідав, що в часи його дитинства (кінець XIX століття) строго постили і дорослі, і діти. Його сусід і родич Петро (по вуличному Лянга), як повечеряв у Великодній четвер, то їв  аж у неділю, де після церковної відправи, не пив навіть гарбати – травʼяного чаю, а тільки сиру воду, при цьому, як завше, не цурався важкої роботи: різав січку худобі, колов дрова тощо. 

Багато чоловіків у піст не вживали горілки й не курили. Розповідали про якогось Козоріза, який теж спробував бодай на 40 днів позбутися хибної звички, та не зміг. Правда, не пив горілки зі склянки, а сьорбав ложкою з миски, чомусь вважаючи це меншим гріхом. 

Великодні свята запамʼяталися з-поміж іншого своєрідною стравою, яку готували у нашому селі: круто зварені яйця дрібно різали ножем, додавали відварене чи вуджене свиняче або яловиче мʼясо, ковбасу, густо посипали тертим хроном, солили. Їли у прикуску зі цвітлями – тертим вареним буряком, заправленим хроном і оцтом. Називали це мішаниною. 

Кожна ґаздиня намагалася припасти до свят більше яєць. Оскільки кури взимку не в кожної неслися, намагалися заготовляти продукт ще із жовтня попереднього року. Добре і довго зберігалися, але годилися тільки для випічки паски, яйця, залиті у скляному трилітровому слоїку вапняною водою. 

Великдень мого дитинства супроводжувався не тільки церковними дзвонами, а й салютами. Тоді ще не було петард та іншої піротехніки, тож підлітки «стріляли» із самопалів, використовуючи гільзи, яких не бракувало на околицях села у повоєнні літа, сірку, цвяхи й інше. Такі ігри були небезпечними: дехто обпікав собі руки й обличчя, а 1958 року одному десятилітньому хлопчині відірвало кінчики пальців.

У 50–60-ті роки минулого століття жоден Великдень у нашому селі не обходився без гаївок на майдані Оболоння, через дорогу від церкви, де була старовинна каплиця, зведена як подяка за ліквідацію пошесті холери. Взявшись за руки, молодь кружляла навколо каплички. Церковні пісні перепліталися з обрядовими, побутовими з прославлянням весни, природи, дівочої краси, згадкою про певні історичні події. 

Радість з неба ся являє, 
Пасха красна днесь витає. 
Радість лине до небес 
Христос Воскрес! Христос Воскрес! 

З плином часу дещо змінилося в обрядовості, але зосталася такою ж неповторною й незбагненною суть Господнього Воскресіння, з яким забуваються незгоди, печалі та інші життєві випробування, й думається не стільки про буденне, як про духовне. 

Усе минається. Багато чого забувається, але одвічно житиме в уяві наш не такий вже й багатий селянський стіл зі спеченою в домашній печі й освяченою у скромному кошику паскою. 

Євген КИФОР,  
ветеран української журналістики 
с. Маркова на Монастирищині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували