– Леоніде Васильовичу, розкажіть про себе як науковця і практика… 

– Науковою роботою займаюся після фахової підготовки, закінчивши університет і аспірантуру. Поєднання великої практики і безпосереднього заняття наукою, викладацькою роботою спонукало розвиватися в цьому напрямі. А коли маєш ту чи іншу наукову розробку, сорт культури, той чи інший штам мікроорганізмів, досягаєш певних результатів у сфері біотехнологій. Власне, це спонукало постійно  працювати над собою, вдосконалюватися, дійти до студента, донести йому новітні технології, найкращі розробки, апробовані тобою. Тому, для мене, викладача, професора, члена-кореспондента Національної академії аграрних наук, визначилися проміжні моменти створення моделі адаптації сучасного студента, викладача до цих умов.  

А стосовно переваги в науковому напрямі, інтегроване підприємство (в обробітку 4 тис. га землі), яке очолюю, має розвинуті тваринництво, переробку, рослинництво, селекцію, сучасну сільськогосподарську мікробіологію тощо, що дає змогу побудувати прогресивну модель агрофірми, максимально придатну для умов України. На основі експертних висновків стає зрозуміло, що аграрна основа нашої країни збережеться. Ми залучимо кращі технології, долатимемо різні техногенні та екологічні перешкоди, тому що над такою, відносно малою територією країни утилізовано безліч боєприпасів з усього світу. Це буде черговий виклик. Але має бути і комплексне розвʼязання проблем для всіх хліборобів, оскільки роль  нашої держави у сегменті продовольчого забезпечення визначальна у світі. Не секрет, що довоєнна Україна за своїм потенціалом могла прогодувати 1 млрд  людей. І ми розуміємо, чому при 9–10- мільярдному населенню планети в Україні війна, чому були спроби в той чи інший спосіб розпорядитися землею, передати в чиїсь руки для короткострокових заробітків. Тому перше, що буде відроджуватися – це сільське господарство.  

Для того, аби ми могли конкурувати на зовнішніх ринках, в економіці повинні бути усі складові – від сировини – до високих технологій. Тому свою місію бачу передусім у просвітництві щодо села, людей, до традицій, якими ми були багаті і завдяки їм завжди перемагали. Чому клята російська імперія без участі українців не вигравала жодних воєн? От для цього, мабуть, ми їм потрібні. Але це робить нас сильнішими і поряд із зовнішнім ворогом маємо рішуче протистояти спробам знищення науки, освіти,  національного товаровиробника. 

– Яку роль відводите застосуванню прогресивних  технологій у своєму господарстві? 

– Усе потребує відповідної аналітики. Скажімо, у  1989–1990-х роках ми вийшли на один із найвищих показників внесення органічного добрива – 8,6 т/га. Це оптимальний показник для всієї України. Тоді вона виростила понад 50 мільйонів тонн пшениці і виробила 5,3 мільйона тонн цукру. Отже, результат врожаїв був не випадковий, бо практично екологічно безпечну норму органіки вносили на майже 90 відсотків земель, які були в обробітку всієї держави. Це норма, до якої тільки тепер приходить Європа.  

У той час в Україні було 28 мільйонів голів ВРХ, яловичину ми експортували у всі європейські країни. Загалом ця  успішна модель давала змогу зберігати ґрунти в хорошому стані, оскільки 12 мільйонів гектарів перебували під кормовими культурами – злаковими, бобовими, багаторічними травами. Практично, ми оберігали нашу землю. На жаль згодом, коли все почало руйнуватися перед 2000-ми роками, на гектар поля вносили катастрофічно мало добрив – 13 кілограмів у діючій речовині. У підсумку в Україні суттєво знизився врожай пшениці, дорожчав хліб. 

– Як я розумію, саме тоді постала необхідність  вивчення кращого світового досвіду…  

– Так, українські аграрії і я, зокрема,  поїхали за кордон, залучили передові європейські  технології, техніку. Усе це в комплексі дало змогу ефективніше розкривати потенціал сільгоспкультур, підвищувати їх урожайність. Починаючи з 2000-го, впродовж десяти років Україна стала потужним гравцем на світовому ринку. Ми стали конкурентоздатними, нас, без перебільшення, почали боятися європейські фермери. 

– Але попри це наука у нас завжди відставала від виробництва… 

– Власне, це спонукало мене діяти. Я багато разів відвідував американські та європейські фермерські господарства, дослідні станції, університети, міністерства; цікавився, як ту чи іншу технологію можна застосувати у нашому сільському господарстві, яке суттєво відрізнялося від специфіки тамтешніх країн.  

Та відступати було нікуди. Довелося йти в наукові колективи, братися за певні розробки, вклинюватися в освітній процес. Нині я очолюю ТОВ «Агрофірма «Колос», яке насправді є науковим підприємством, де вперше в Україні створено підрозділ роботи сільськогосподарської мікробіології із депонуванням штамів; ми створюємо  високоефективні продукти, спрямовані на відновлення родючості ґрунту та вирішення екологічних питань, займаємося виведенням сучасної селекції сої, пшениці, кукурудзи, інших культур; вдосконалюємо, підбираємо правильні породи ВРХ. Ця затратна складова потребує наполегливості багатьох працівників проводити дослідження і водночас приєднатися до ГЕРу, до якого належу і я.  

– Прошу розшифрувати цю абревіатуру… 

– Це – Галузева експертна рада Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, яка практично акредитує ті чи інші професії, безпосередньо сприяє дотичності студента до виробництва. Це і моя університетська робота в НУБіП України, у Білоцерківському національному аграрному університеті, Миронівському інституті пшениці ім. В. М. Ремесла НААН…  

Хтось запитає: який такий потенціал? Відповім: в умовах війни аграрії не зійшли зі світових ринків продовольства, дали достатню кількість сировини, продукції. І це правильно, тому що ми маємо стати країною, яка максимально створює додану вартість і має торгувати на світових ринках продовольством, виробленим у нас.  

Словом, має бути розвиток на всіх рівнях формування академічної освіти, національної ідеї, еліт, які відображають нашу ідентичність. Я по-своєму долучився до цього процесу і працю на землі органічно поєдную з науковою та викладацькою діяльністю. Це важко, але обрана справа свята і правильна. Своєю значущістю вона поступається хіба що перед важкою роботою воїна на передовій. 

– У Вашому господарстві особливі підходи до збереження родючості ґрунту. Розкажіть про них детальніше… 

– Потрібно зрозуміти, що все нове – це забуте старе. Згадавши всі закони рослинництва, землеробства, маємо усвідомити з чим працюємо. В основі цих технологій закладено стратегію і тактику, які дадуть змогу ефективно використовувати землю, залишивши її у хорошому стані для нащадків.  

Я ж недарма говорив про можливості нашого аграрного сектору прогодувати мільярд людей. Для цього потрібно навчитися дуже добре використовувати сівозміну, щоби потім господарювати без неї. Якщо маємо потреби світового ринку у кукурудзі, соняшнику чи сої, треба створити максимально захищений варіант, який дасть змогу після того довго-довго використовувати цю землю та отримувати безпечну продукцію. 
Вивчаючи світовий досвід європейських країн, США чи Ізраїлю, стає зрозумілим, що у нас потенціал відновлення й збереження родючості ґрунтів є вищим. Ми це довели ще до 1990-го року, коли використовували органіку, сівозміну, достатню кількість багаторічних трав, що є основою всіх цивілізованих технологій. Насичення важливими елементами ґрунт вітчизняні аграрії практикували здавна, а ми це все просто відновлюємо. Наприклад, компостування органіки дає змогу здійснити повний контроль над тією чи іншою сировиною, тими чи іншими підходами, що убезпечує від розвитку патогенних мікроорганізмів. А збільшення площ посівів кукурудзи в нашій державі з 1,5 мільйона гектарі до 6 мільйонів гектарів посприяло насиченню ґрунту вуглецем; використання бобових – практично запустило високий рівень біолізації для вирішення цих питань. Сучасне використання біопрепаратів, біологічних складових зумовило йти в ногу  з часом або й випереджати європейські країни і країни американського континенту. А ще успіху сприяють сучасні зразки техніки і вміла адаптація до систем біолізації землеробства. 

Далі політика полягає в тому, аби земля мала  ефективного власника цієї земельної ділянки, за рахунок якої він має жити і творити, а не нищити своє здоров’я. Це дуже вдала і смілива, можна сказати, інвестиція, яка призводить до певної стабільності. Дай, Боже, аби не торпедували процеси прискореного переходу земельних ділянок від одних людей до інших. Цей процес не часто відбувається, бо люди розуміють, що земельний наділ – це краще, ніж рахунок в банку. 

Але завжди є те, що повною мірою ще не розкрило наш потенціал. Це – максимум переробки, максимум доданої вартості. Ми маємо показати, що українці можуть виробляти якісну продукцію. Ця модель насправді дає змогу сформувати в Україні середній клас, який нині спостерігаємо і  на Тернопільщині. 

Держава повинна стимулювати ці процеси, передусім  шукати ринки збуту. Адже зайнятість населення, коли на певну площу землі припадає така-то кількість працівників, говорить про те, що люди «прив’язані» територіально, уже не їдуть на заробітки, а на полицях магазинів є вдосталь вітчизняної аграрної продукції. Отож цей виклик ми долаємо. Перспективи відкриваються великі, головне, аби якомога швидше закінчилася війна, а ми сумлінно робитимемо свою справу. 

– Агрофірма «Колос» має вагомі результати врожайності, проводить сміливі експерименти у рослинництві. Яким культурам надаєте перевагу? 

– Вирощуємо пшеницю. Якщо за радянських часів в Україні її вирощували в рік 7  мільйонів тонн, то нині, у воєнний час – 6 мільйонів тонн. Це традиційна культура і потрібно працювати як над селекцією, технологією та над тим, що це є основний хліб для багатьох країн світу, які його постійно потребують. Це суперкласний експортний продукт, як у вигляді сировини, так і вже готових виробів. Пшениця має бути у сівозміні. Якщо це кукурудза, вона створює процес відновлення і збереження родючості. Ринок вимагає сої, тому мусимо її вирощувати, бо мало бобових культур у сівозмінах. Декілька слів про соняшник. Ми одні з перших створили потужну і дієву галузь переробки, де є експортним потенціалом олія і шроти для забезпечення власного ринку. Але не цураємося традиційних культур, які вирощували завжди. От ми повернулися до вирощування гороху, потім втратили посівні площі. Не так давно в країні відновили площі до 1 мільйона гектарів. Але коли Індія відмовилася купувати наш горох, його площі знову звели до мінімуму. А для мене, як науковця, максимально важливо підтримувати типову сівозміну, бо має розвиватися природний процес.  

Окремо скажу про цукрові буряки. Не треба слухати, що нам радять про них іноземці. Реконструйовані цукрові заводи і високі технології вирощування солодких коренів дають змогу Україні утримувати на світовому ринку свою нішу. І держава знову таки має стимулювати ці тенденції, бо це наша традиційно рентабельна культура на Тернопільщині, Київщині, Черкащині. Ми здатні підтримувати цей потенціал, отримати додаткові заробітки і забезпечувати додаткові робочі місця.  

Повертаючись до суті запитання, скажу: «Агрофірма «Колос» максимально працює у розширеній сівозміні. Досліджуємо, вивчаємо і даємо науково обґрунтовані елементи аграріям, які хочуть працювати. 

– Леоніде Васильовичу, про роль держави Ви уже частково говорили. І все ж, що, на Вашу думку, що повинна нині робити держава, аби зберегти і підтримати аграрну галузь? 

– Насправді, держава – це ми з вами. І якщо виробляємо певної продукції вдосталь, отримуємо схвальну оцінку фахівців, науковців, що цю культуру треба вирощувати, то маємо це робити. Здійснюємо експансію на зовнішні ринки максимально переробленої продукції, реалізуємо і ввозимо в Україну валюту – маємо позитивний баланс. Європейський Союз дотував те, що треба вирощувати і дотував те, що не треба вирощувати. Куди вони зайшли? У неконкурентний ринок. Мені більше подобаються підходи США. Там аграрії не отримують дотацій, а вирощують ті культури, які максимально потрібні на ринку: кукурудзу і сою. А держава стратегічно врахувала це, стимулювала будівництво 126 біоетанольних заводів у США і практично всю кукурудзу «знімає» з ринку, виробляючи два продукти: біоетанол і суху барду, що дає змогу стабільно забезпечувати тваринництво і мати при цьому експортний потенціал. І друге, заповнення внутрішнього ринку біоетанолу. Йдеться про енергонезалежність країни. 

Тому держава має зробити таке: те, що вигідно вивозити за межі України, має на рівні державного управління формувати ці ринки. Стимулювати те, що повинно працювати на внутрішній ринок. А давати дотації аграрію, чи збудувати, наприклад, велику кількість біоетанольних заводів, мати зелену енергію, достатню кількість органічних добрив – над цим повинні працювати науковці. Аби вийти на оптимальну модель, стратегію в державі мають формувати не ті, кого найняли, хто сидить за зарплату, це має відбуватися колегіально, за участю науковця, чиновника, аграрія. І тоді сільське господарство з розряду сировинного придатку, яким хочуть бачити нас усі сусіди, перетвориться у високорозвинутий стратегічний комплекс. Золоті слова: метою ведення сільськогосподарського виробництва у будь-якій країні світу є забезпечення продовольчої безпеки. А все інше – похідне. 

Розмовляв Петро ГУДИМА, 
заслужений журналіст України 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували