Учора 

Згадуємо минуле, живемо нинішнім, а яке воно завтра? Якою буде Україна для тих, хто зараз на фронті чи в полоні, в тилу чи на чужині? Якою: звільненою, а чи поневоленою; європейською чи азійською; цілісною чи розшматованою? І найстрашніше запитання: чи зостанеться вона взагалі на планетарній мапі? Скиньмо рожеві окуляри мрійливості, увімкнімо розум, протрімо очі та прочистім замарафонені вуха. Нас крок за кроком ведуть у імперську в’язницю, ситуація в державі перебуває на межі критичності. Мовчати – рівносильно безмовній здачі краю ворогові та його прихвосням, які вже встигли захопити усі провладні важелі.  

Нас від самовдоволеного заколисування розбудили лише плачі сирен і крики Маріуполя. Дорога до цього почалася давно і метою москалів було і є перетворення всієї України у суцільну Бучу. Нині вимолюємо у всіх хоча кілька сотень снарядів, а сотні тисяч їх на складах злітало у повітря то під Харковом, то в Сумах, то на Полтавщині й Вінничині, вздовж Донеччини і Лугані. А до того була здача росії ядерної зброї, стратегічних бомбардувальників і ракет, розпродаж по чужих державах танків, БТРів і всякої всячини. Для прискорення процесу окупації вже перед самим повномасштабним вторгненням старанно і примусово розміновували застережні лінії на землі та морі, скорочували чисельність збройних сил, припиняли роботу воєнні підприємства й згортався випуск власних ракет і засобів протиповітряної оборони. Чому кажу МИ? А ХТО з нас чинив опір цьому? ХТО виступав проти? Ніколи, бо не на часі – цікавий серіал щоденно тримав розум на гачкові, де простий хлопака стає президентом і рятує Україну. Що, може неправду кажу? Коби лише дивилися, а то заражалися і заряджалися цією ідеєю. Один відомий олігарх лише руки потирав, а наш розум остаточно вимкнувся – лише діяв голий інстинкт сліпої отари, яку готують на забій. Це гірке вчора. Висловлюю своє бачення, хоча з повагою поставлюся і до вашої думки.  


Сьогодні 

Нині ми так і не маємо сформованої нації. Появлялися час від часу такі сподівання – то в пориві проголошення незалежності, то у майданному протиборстві, то на початку масованого наступу московітів, але нині вони деформовані під трафарет всенародної і покірної довіри президентові країни. Симптоми цієї слабості були чи не в кожного з наших президентів. Схід нашої держави разом із Кримом ще до нього був на обочині активної національної політики, що не забарило дати гіркі наслідки.   

Української державності не визнавало 70–80% населення тих країв, зоставшись у ментальності молодшого російського «брата», у радянській трансформації «єдінава народа». Геть змоскалена громада народила таке ж знеукраїнене потомство. Ракова пухлина набухала зневагою до мови, культури, традицій українців. Нині це загострилося до краю. Біда є і в іншому – великий відсоток людей вибирає позицію «мій син (батько, брат, чоловік) – не для війни». Відповідно, в організмі країни утворилася метастаза сповільненої дії, що обрала варіант перечекати тут чи десь за межами України «громадянський конфлікт». Ще інша метастаза є в образі затаєних ждунів і плакальників за «совєтской страной». Вони розповзлися по всіх наших землях, містах і селах. Для них час застиг  мов холодець у міражних образах комунізму. І нам доведеться з усіма ними жити ще й надалі. Але найпечальніше, що у це вогнище раз-за-разом підкидають полінця державні мужі усіх рівнів. Ідею утвердження українства методично і цілеспрямовано вичавлюють з усіх подальших намірів, як зубну пасту із тюбика. То почалася масова англінізація освіти і культури, то кафедри українознавства провідних університетів почали перетворювати в інформаційні центри, то закон про нацменшини хитро прописали з наміром зменшення україномовної сфери вжитку, то єдиний в державі науково-дослідний інститут українознавства починають терміново реформувати. Боротьба проти мови та армії нагадує давнє розстріляне московітами відродження та духовний голодомор. Зʼявилася оновлена метастаза старої політики зневолення. Путін досягає своєї «денацифікаційної» мети навіть без ракет й дронів, а руками наших неуків і запроданців. А їх, на жаль, хоч греблю гати. 

 
Може, це і різко та гірко, але, на жаль, правда. Влада стала місцем і засобом неконтрольованого збагачення, безкарності, розсадником всепроникної корупції. Казка про голого короля стала реальністю, а свита, що постійно страшить його небезпечними конкурентами та можливими переворотами, давно вже той переворот здійснила, перебравши на себе всі президентські повноваження. Оті канцеляристи вже й переговори ведуть, і документи приймають, візити скасовують та «нє пущать» велять, а ще зрячих і свідомих – по судах тягають. Хто ж не піддається чи противиться виконувати бездумні та шкідницькі рішення – одним розчерком пера посади, звань і прав «писати й читати» позбавляють. Повне мавпування путєйського режиму, але ще в огиднішій формі, бо ж копія завше гірша оригіналу.  

Про національну ідею, чи навіть спроби її озвучити, годі й мовити. Все покрито бронею військового стану під якою функціонує інший світ. Стан України розколовся остаточно на три частини – народ, армія і влада. Люди дедалі більше відчувають, що зостаються наодинці зі своїми проблемами. Нестатки і психологія воєнної тривоги затрамбувала почуття впевнення й віри. Постійні залякування людей відсутністю на майбутнє грошей для виплат пенсій чи зарплат доводять їх до депресії та стану духовного виснаження. Замість того, щоби робити якісь конкретні кроки в плані ліквідації марнотратства і розкрадання держбюджету, на всіх каналах звучить гнітюче ниття приреченості. Але і в такому стані народ зостається єдиним надійним джерелом допомоги і порятунку наших воїнів. Народ, який взяв зброю і став у черги до військкоматів у перші воєнні дні; народ, який останні копійки офірує на придбання амуніції, транспорту, дронів, для служб «На щиті», які доставляють тіла героїв війни, аби віддати їм останні почесті. Армія перебуває в складній ситуації через нестачу належної та новітньої зброї, відсутність продуманої політики мобілізації та демобілізації збройних сил. Ті «ховрахи», які масово виїхали на переховування у шикарних номерах буковельських готелів, лише насміхаються із наївності простих українців і глузують із воїнів, що життям жертвують заради спокою в країні. Необдумані заяви політиків про необхідність розголошення воєнних таємниць, загострення протистоянь поміж президентом і головнокомандувачем ЗСУ, відсутність державницької політики у питанні переходу країни на військові рейки, непродумані кроки у бойових з’єднаннях (наприклад, побудова оборонних ліній, окопів, укриттів тощо не в літній період, а під час снігових хурделиць і морозів) викликають не подив, а обурення.  

Тут уже не подив, а сміх навертається. А оті мільйонні обкрадання гуманітарної допомоги, передача нашої зброї на бік ворога, фінансові здирництва з боку командирів військових частин. Ефект Данніга-Крюгера, коли люди низького рівня кваліфікації починають вчити і виправляти кваліфікованих професіоналів, у нас нині діє поголовно. Невігласи все роблять, аби зародити в людей думку, що свідомі люди – це схиблені дурні,а сіра маса – це вершина прогресу. Сумна картина до краю. Приймаю всі спростування і заперечення, бо не всі ж ми є такою пліснявою, не всі такі перелякані чи байдужі і за це дякую Богові, батькам, що виховали у своїх дітей дух української звитяги, чеснот і гідності. Дякую вам, що твердо стоїте на своїх позиціях і схиляю чоло перед пам’яттю воїнів, добровольців, волонтерів, мирних жителів, які поклали голови свої за майбутнє України. 


Завтра 

Щоби зрозуміти яким буде завтра, потрібно передусім  розуміти, куди йдемо і яким його уявляємо, плануємо, творимо й утверджуємо. Це по-перше. Також необхідно розуміти за що і заради чого боремося у цій кривавій війні. Без цього ми приречені блукати по мочариськах і хащах, пустелях і над урвищами проблем незліченну кількість літ. Чи ви щось чули про подібні виклади у зверненнях очільників нашої держави? Я не чув. Може проґавив, може не збагнув величі їх словотворінь. Все можливо, але – не чув. Отже, який напрошується висновок?  Нема свого плану – підемо за чужим? Врешті нам треба чітко усвідомити (при всій повазі до народного вибору), що державою нині управляє такий собі концерн. Така вже у нас є ментальна слабість – люди здобувають перемогу, а її лаври віддають лжепатріотам. Праведних незалежників стає дедалі менше (одні вмирають від хвороб чи старості, інші – від куль та осколків). А завтра їх буде ще менше, формується своєрідний формат бізнес-патріотизму із розмитим космополітичним світобаченням. Там цар і Бог – мамона.  

Водночас нині ми на порозі демографічної порожнечі: майбутні татусі вже у могилах, матусі ж за межами країни. А це – відсутність молодої працездатної сили, стрімке старіння населення. Цукерки від Арестовича та Подоляка про швидку перемогу (за три тижні, за два місяці тощо) виявилися офісною підробкою чи маскою на радниках-зрадниках й ширмою для суцільних потаємних скандалів. От поясніть мені, чому лишень журналісти бачать і викривають різні злочинні вчинки, дії. А де ж оті захисники законів і прав людей – на фронті, в глибокій конспірації, у рестораціях чай попивають?  Отакенна армія правоохоронних і спецслужб ніби в закутку очікує на чергове розслідування журналістів, аби потім показово зробити обшуки, тимчасово затримати і… благополучно  повернути всіх на свої місця. Назвіть мені покараних за злочини проти нас із вами? Хоча би декількох? Ну, хоча би одного?  Назвіть! «Ворон ворону око не виклюне» – каже мудре народне прислів’я. Все вирішують «рішали». Гадаєте завтра все зміниться? Гасла Ющенка: «Злочинці мають сидіти в тюрмах» та «Мої руки не брали» нині вважаються анекдотами. Натомість гуляє інше прислів’я «Україно, рідна мати, не вкрадеш – не будеш мати». Невже завтра всі висвятяться і стануть ангелами? Злодії в монахи підуть, хабарники все до копійки віддадуть на посилення збройних сил, влада визнає свої помилки, вибачиться перед народом і почне будувати Україну для людей, а не свої хороми. Так буде? Якщо нічого не протиставити, не рухати цю трясовину, не противитися їх захланності – нічого само собою не зміниться – запевняю вас.

Наші можновладці ніяк не можуть збагнути просту істину, що у невизначеностях завтрашнього дня є і їх  велика провина. Ота зверхня манера, ота непрасована одежа засвідчує про багато чого.  

Настає час одягнути лати борця, звитяжця, переможця, взяти міцно в руки знамено українського народу, а не сахатися його  як прокаженого. Саме ці символи, як віруси миттєво поширяться поміж людьми, повернуть впевненість і  віру, укріплять духовну міць. Ми лише торкнулися видимої частини айсберга, до якого калічить свої борти крейсер «Мрія України». Про невидиму – скаже час. Тому з нашої розмови визріває лавина болючих запитань, серед яких особливо зримим вічне постає: «Що ж робити далі?» 


Пропозиції 

Кажуть, що поняття «зараз» не існує, хоча то там, то тут чуємо: «Зараз зробимо – почекайте». Те, що вчора мав кожен у своїх намірах чи содіяв тепер, цієї ж миті стає минулим, пройденим, звершеним або втраченим. Я не політик, не екстрасенс, не пророк. Я людина, для якої Україна – це сутність життя і ґрунт творчості. Тому викладу принаймні важливі, на мою думку, та вкрай необхідні міркування. Частину із них я вже висвітлював у попередніх публікаціях та у нинішніх роздумах про наболіле. Отже: 

1. Збагнути хто ми є як народ і нація, глибоко проникнути в наше історичне утвердження, вивчити помилки й огріхи у час становлення нашої державності та виробити застережний механізм супроти їх повторень. Прийняти за непохитне розуміння те, що Україна була, є і буде завше, аби які люті вороги не прагнули стерти її з лиця землі. Вона навіть із попелу воскресне! Це має бути міцним гартом і ґарантом наших наступних рішень і кроків. 

2. Перестати мавпувати когось, а виробити власну лінію державотворення (хоча на досвід інших слід постійно звертати аналітичну увагу). Ми нічим не гірші, а в багатьох питаннях набагато кращі від наших європейських сусідів і союзників. Просто треба навести порядок в головах і в економіці. Не йти жебраками в Європу, а гордо нести їй наші висоти культури та вмілості.   

3. Необхідно провести ретельну ревізію та очищення від хащів розмаїтих указів і постанов, за якими ховаються нечистиві ділки та шулери. Закони повинні бути зрозумілі кожному та однозначні, нести не лише споглядальну, а й каральну складову. Це може здаватися комусь примусом, але безкарність породила в нас наглу вседозволеність та безвідповідальність. Головним має бути закон справедливості, бо, до прикладу, вчитель є  значущішою постаттю, аніж якийсь чиновник чи навіть депутат. Ісус був вчителем апостолів і нас із вами.  

 
4. Виробити кодекс основних прав і обов’язків кожного громадянина України та ввести інституцію осіб із тимчасовим правом проживання на території нашої держави без права участі в голосуванні та праці в органах влади. Вказати перелік умов, при виконанні яких людина може набути статусу громадянина нашої держави. 

5. Заборонити діяльність усіх антиукраїнських груп, об’єднань, конфесій, партій і фракцій, надати найсприятливіші умови для відновлення, розвитку та утвердження української культури, мистецтва, освіти й науки.  

6. Переглянути наявність величезної громади розмаїтих бюрократичних служб та інстанцій і перевести всі форми стосунків поміж громадянами та державними службами на рівень сучасних інтернет-технологій та цифрових форматів.  

7. Провести оптимізацію податкової системи та наглядових органів з метою створення сприятливих умов для розвитку промислового  й сільськогосподарського виробництв із подальшим входженням нашого виробничого комплексу у світову систему торгівлі. 

8. Створити потужний військово-промисловий комплекс для забезпечення надійного оснащення Збройних сил України. Розробити і втілити програму повноцінної військової підготовки усіх верств населення у разі екстремальних ситуацій чи воєнних агресій. 

 
9. Розробити етапи відновлення повоєнної інфраструктури країни шляхом використання внутрішніх сил та із залученням іноземних інвесторів. Відбудову проводити в характері, стилі відповідно до найсучасніших технологічних та інженерних рішень. 

 
10. Переглянути застарілу чи спотворену дипломатичну школу й методику та сформувати всі умови і можливості для входження у прогресивні європейські та світові економічні союзи та воєнні альянси. 

 
11. Формувати освітній процес на базі національної освітньої програми та підняти рівень родинного виховання із метою формування молодої генерації українства, гармонійного  поєднання патріотичних і духовних основ навчання, дбати про збереження дружніх взаємин із нацменшинами та досягнення розуміння ними суті й значущості національної ідеології.  

12. Дороги будувати не на цвинтар, а до серця кожної людини. Людина повинна стати головною цінністю держави і заслуговувати на найвищу можливість реалізації своїх талантів і забезпечення умов її праці, проживання й заслуженого відпочинку. 

Звичайно, це лише штрихи до портрета майбутності України, але з них починається творення величного образу. А фундаментом для цього стане наша перемога і єдність. Вельми довгими були мої підсумкові роздуми про наболіле та прийміть їх як є. А за те, що може когось чи щось зачепив не вельми приємним словом чи прикладом – даруйте. Писав, як відчував. І на тому слові – бувайте здорові. 

Україна незнищенна, затямте всі! Віра у це й наша звитяжна борня та праця розкриють для усього світу приклад мужності й мудрості народу, який до правди йде. З Богом крокуймо у рік 2024-й! До нових зустрічей. 

Олег ГЕРМАН, 
заслужений діяч мистецтв України 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували