– Історія музею почалася з січкарні мого прадіда, – розповідає пан Микола. – Мій будинок розташований на території колишнього хутора Доманів. Тут жив мій прадід, який був добрим господарем: мав пасіку, коней, корів, свиней. У 1951-му році родину вивезли в сибір. Маєток розграбували. Моя бабуся була за невістку в іншому селі, тож згодом перебралася сюди. Стару січкарню пам’ятаю змалку, ми нарізали на ній корми для худоби.

 Останніми роками знаряддя не використовувалося, бо не тримаємо господарку. Якось у нас хотіли відкупити січкарню. «Не продавай, бо це –  пам’ятка від предків», – порадила дружина. Мене зацікавило, скільки ж коштують січкарні. Пошукав в інтернеті. Загорівся ідеєю купити собі кілька штук для декору подвір’я. Коли віднайшов перші три січкарні в довколишніх селах, то задумав облаштувати музей. Нині міста поглинають села, люди не тримають худобу, тому січкарні виходять із побуту. І, на жаль, часто вони пропадають як непотріб, господарі здають їх на металобрухт. 

Пан Микола – єдиний колекціонер січкарень в Україні. Таким незвичним реманентом захоплюються ще кілька осіб у Білорусі та Польщі. 

– Люди продають січкарні з різних причин: хтось звільняє подвір’я від непотрібних речей, відходять літні люди, а молодь не бачить сенсу в господарці, а є, що спродують, бо потрібні кошти, – продовжує співрозмовник. – Майже 25 січкарень із різними історіями я віднайшов на Тернопільщині. Пан Роман із смт Товсте продав січкарню, бо збирав гроші на лікування. У Борщеві пані Ірина продала мені давню січкарню з фабрики Іполіта Цегельського. Якось я заїхав у село Нирків і привіз звідти січкарню англійського виробництва «Woods cocksedсe», якій понад 150 років. Місцева бабуся мала ту січкарню з господарки при Червоногородському замку. Це унікальна річ, копії якої не можу ніде знайти в світі.

 Січкарня оздоблена короною – шляхетна. Я марив її придбати! Досліджуючи тему січкарень, натрапив на відомості про англійську фірму «Bentall», яка виробляла цей реманент із 1806 року. Знайшов таку січкарню вагою 400 (!) кг у Чорткові. Стояла там у водяному млині. Багато січкарень я врятував. У Тернополі віднайшов на металобрухті агрегат польської фірми «Wolski» 1873 року виробництва. Маю гарні січкарні з Теребовлі, Гусятина, Скали-Подільської, Кременеччини. 

Від початку масштабного вторгнення росії волонтерю. Познайомився з гумористом Владзьом із Тернопільщини. Артист теж допомагає ЗСУ – готує консерви. А ми з однодумцями вирішили подбати про слоїки. За тиждень зібрали 5 тисяч! Повіз я все до Владзя у його село Гнилички на Збаражчину. Поговорили, сфотографувалися. Дорогою назад я купив січкарню, виготовлену на ливарно-механічному заводі в Чорткові. Витрачаю частину доходу на придбання січкарень, але від того отримую величезну радість. Тішить, що можу зберегти для майбутніх поколінь такі цікаві речі. Дехто дарує для музею експонати, розуміючи важливість справи. Купуючи січкарні, пояснюю людям, що я – не спекулянт, просто ціную давній реманент. Якщо хтось бажає, то прикріплюю на січкарню табличку з інформацією про родину чи місцевість, звідки вона до нас примандрувала. 

Подивитися на січкарні, які красуються на затишному подвір’ї просто неба, приїжджають у Суховолю екскурсійні групи. З особливим захопленням споглядають експонати й слухають натхненну розповідь пана Миколи школярі. Музей січкарні – це внесок у збереження минулого України.  

Іванна ГОШІЙ 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували