За полицями біля величезних вікон кілька столиків для любителів українських страв. Борщ, пиріжки, вареники, сирники, салати, нарізки сала і ковбас. Усе готують тут, у відведеному місці. Можна навіть рецептами страв поцікавитися, господині привітні. 

За столиком ласували борщем дві пари людей з України: із Запоріжжя та Одещини. Вони прибули сюди через війну. Нелю з чоловіком «підбили» діти залишити будинок і виїхати після перших бомбардувань. Кажуть, добре, що знайшли тут прихисток, бо вдома немає навіть місця, де хата стояла… 

 
Власника магазину не довелося шукати. Він стояв за прилавком і обслуговував людей у черзі, готував каву. За його роботою приємно було спостерігати. Кремезний, молодий, зі щирою посмішкою – нагадав мені козака характерника, описаного в нашій літературі, того, що все вміє робити і йому все до снаги. Зайнявши чергу, я попросила часу для інтерв’ю. Він, Роман Івахненко, був дуже здивований, бо я була першою українською журналісткою, яка хотіла розповісти про його роботу в умовах війни в Україні і єдиною за двадцять п’ять років його перебування в Гаазі. 

Роман народився і став на ноги у Запоріжжі. Мав діда, який у тих російськомовних краях завжди розмовляв українською і його вчив свого не цуратися. Січовик любив малювати, але батькам хотілося бачити його військовим. І все ж, поїхавши  в Одесу, щоб вступити в морехідний фаховий коледж, вступив у художній коледж імені М. Б. Грекова. Тим часом  батьки козака у 90-х виїхали в Гаагу, де в них були бізнес-партнери. Тут молодий художник закінчив Королівську академію мистецтв і викладав живопис у цьому ж виші.  

Та час становлення дає шанс спробувати всього і зупинитися на своєму. Так склалося і в Романа. Працював у персональній охороні відомих особистостей, був менеджером на великому підприємстві голландської фірми з експорту квітів в Україну. 

 
– На жаль, дуже рано померла моя мама і в мене  була велика туга. Я вирішив відкрити якийсь заклад на пам’ять про маму, – каже власник магазину. – Ми давно з нею говорили, що треба тут заявити про Україну. Це вже за ці майже два роки широкомасштабної війни тут розвиднилося і  більшість місцевих людей зрозуміла, що ми не росія.  

Магазин я відкрив п’ять років тому. Спочатку ми робили презентації тільки своїх страв. Варили вареники, накривали столи і запрошували всіх. А потім готували ще й інші страви та смаколики до кави. Відтак в окрузі всі знали, що ми з України.  

До речі, у нас багато відвідувачів з різних країн, тож щоденно спілкуюся голландською, англійською, німецькою, французькою, польською. І, звичайно, українською, бо тут є чимало наших біженців.  

– А чому Ви так назвали магазин?    

– Тому, що наше все смачне: пиво, ковбаса,  печиво. Просте, звучне, коротке, ємке і зрозуміле всім націям слово. У нідерландців також є таке слово, тільки там два «а» пишеться. 

Запитую про товари з України, як вони розходяться, з якими брендами працює магазин. Роман скрушно хитає головою, бо не може завезти з України продукції. На кордоні з Польщею дуже пильнують свої інтереси і бояться конкуренції. На полицях бачу напої фірми «Оболонь», є «Київський торт», спеції до борщу, до м’яса, риби українських виробників…  

– Ви не уявляєте скільки праці і здоров’я довелося вкласти, щоби вибороти хоч дещицю.  Покупці, буває, вимагають, але я пояснюю чому не можу привезти того, що вони хочуть. І йдеться не про гречку чи борошно, не можемо завезти найпростіше – яблука. 

– А чого найбільше бракує для презентації України в серці Європи? 

– Закарпатських вин, коньяку, який дуже якісний і хороший, бракує круп нашого виробництва, бо ті, що є тут, не такої якості як робить Україна. Масло наше пахуче хотів би тут продавати. Про м’ясо навіть казати не буду, бо поки що цю ідею неможливо реалізувати. Хоч знаю, що у вас на Тернопільщині є потужний Тернопільський м’ясокомбінат. Покупці з вашого краю шукають його м’ясні консерви, кажуть, що підприємство експортує їх у різні країни. Але нам це поки що недоступно.  

Тож обходимося тим, що маємо. Дуже швидко розбирають продукцію, яку ми виробляємо самі: пиріжки, млинці, сирники, вареники. Попит спонукає урізноманітнювати асортимент національних страв для популяризації української кухні та формування позитивного іміджу України. 

– Кухарі у вас розмовляють українською... 

– Так, з початком широкомасштабної війни я зробив соціальне підприємство і взяв на роботу людей з України, які приїхали сюди через війну.  

– Ви збираєте кошти на бус. А що вдалося зробити за час великої війни? 

– Ми дуже вдячні міській управі, владі Нідерландів, які відгукнулися на нашу біду. З початком масованої атаки рф на Київ, до нас почали з’їжджатися різні люди і дуже багато голландців, які хотіли співпрацювати з українським фронтом. Приїхав навіть 86-літній чоловік, який  двоповерховим бусом привозив українців з-під Польщі.  

Ми відразу відкрили фонд «ДакКозак» («Голландські козаки»), на який почали надходити кошти. Ми їх миттєво отоварювали для військових підрозділів, де служили земляки. Коли постраждав  Харків, ми власним коштом замовили і зібрали 2 палети консервів, макаронів, води і відправили до кордону, а далі друзі повезли в бік Харкова, в дитячі будинки і прихистки для людей. 

До нас прийшов прессекретар Нідерландського міністерства соціальної політики і сказав, що його керівництво хоче також організувати допомогу. Ми зібрали людей, які систематизували цю роботу, а  потім муніципалітет надав приміщення для центру розселення, роздачі харчів, одягу.  

Згодом у лікувальні заклади ми постачали медичні препарати. Відтак переключилися на закупівлю дронів. Потім – автівки, які дуже швидко на війні виходять із ладу. Тепер маємо замовлення на бус, через деякий час купимо. То лише здається, що ти виїхав з України, а насправді ти завжди там, де народився, з тими людьми, з якими ріс і навчався. Тож Україна завжди зі мною.  

– Що навчили Вас роки життя в Нідерландах? 

– Нам є чому навчитися у голландців. Це  невелика країна з дуже сильним розвитком економіки і високим рівнем життя. Тут найвищий рівень прямих іноземних інвестицій на душу населення в світі. Кожна людина може реалізувати себе в будь-якій галузі. Тут немає епопеї з політиками, взятками, відкатами, крадіжками. Нідерландці дуже прямолінійні. Вони позитивні, легко ставляться до життя, ніхто не працює понаднормово.  
Мене спочатку дивувало, що тут у багатьох життя розписане на кілька місяців уперед. Насправді це дуже зручно. Навіть близькі родичі планують зустрічі заздалегідь, за кілька тижнів. І не тому, що не хочуть зустрітися, а тому, що всі дуже поважають час.

  
Тут дуже багато університетів, надбань культури. Ця країна лідер у світі за кількістю музеїв на душу населення. На 16 мільйонів голландців припадає 10 тисяч музеїв. 

Голландець Рембрандт – один із найвидатніших художників в історії європейського мистецтва і голландська школа малярства подарувала світові плеяду художників. На кожні 2000 жителів Нідерландів припадає одна книгарня. В Україні, для порівняння, 378 книгарень, одна на понад сто тисяч жителів.  

Це дуже важливо, бо мистецтво, література, театри роблять людей людьми. Коли праця на першому плані, люди стають роботами. А треба не тільки відпочивати, а й розвиватися. 

 
– Чому ця маленька країна має величезне бажання, щоб Україна перемогла в цій війні і всіляко нам у цьому допомагає? 

– Світ бачить ту безкінечну силу, з якою українці борються за свою незалежність. Нідерландці не можуть стояти осторонь, бо мають ресурси і мають розуміння цієї проблеми, знають, що росія загрожує світові, а це майбутнє і їхніх  дітей, і нашої планети. А ще на таких зламах історії кожен народ переслідує і свою вигоду. Нідерландці – люди, які торгують по всьому світу. У Роттердамі найбільший у світі порт. 

 
Крім того, Голландія – аграрна країна, і як Україна, знає ціну землі. Вони вже багато грошей інвестували в наше господарство, візьмуть участь у відбудові нашої держави. 

 
Я прощаюся з Романом і кажу йому, що він  нагадує  не простого козака, який любить вольницю і захищає свою землю, а козака-характерника, який  залежно від швидкоплинної життєвої ситуації,  може бути ким завгодно: і дипломатом, і вантажником, і збирачем гуманітарної допомоги, розумітися на закупівлі дронів і провізії. Усе він міг і все в нього виходило.  

Роман щиро сміється і каже, що хотів би бути таким, але в Києві пам’ятник характерникові уже  стоїть, а він хоче залишитися живим козаком із великою мрією і надією перемоги України над рашистською ордою.  

 
Людмила ОСТРОВСЬКА,  
спеціальна кореспондентка «Сільського господаря» у країнах Європи  
Гаага (Нідерланди) 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували