Після закінчення останньої пари вона, весело перестрибуючи сходинки, поспішала. Помітила чорняву дівчину Олесю, свою однокурсницю, яка стояла у кутку і гірко плакала. Таня уже і проскочила повз неї, але потім повернулася: може, чимось допомогти людині потрібно. 

– Чим же ти мені допоможеш.., – розмазуючи туш на віях, ще дужче заплакала Олеся. – Я ходила в наш деканат, просила, щоби мене перевели в іншу кімнату – не може бути, щоб у такому великому гуртожитку не було десь вільного ліжка. А мені знаєш що сказали? Що незадоволені гуртожитськими умовами можуть вільно іти собі кудись на квартиру. А куди я піду і, головне, де грошей на ту квартиру візьму, коли нас п’ятеро в сім’ї?

По дорозі до гуртожитку дівчата розговорилися і з’ясувалося, що Олесі і справді непереливки: другокурсниці, до яких її підселили, ведуть веселий спосіб життя. Цілими вечорами там тусуються старшокурсники, а вчора взагалі двоє хлопців залишилося у них ночувати. Коли парубки уранці пішли, Олеся вирішила строго поговорити зі своїми співмешканками. Але Інна її відразу перебила: 

– Послухай ти, моралістка недороблена, не подобається – вали звідси. Але, як будеш кіпішувати, я тобі допоможу вилетіти не тільки з гуртожитку, але й з інституту. Повір, мій тато це швидко може організувати. 

Тані стало дуже шкода нещасну дівчину і вона запропонувала: 

– А знаєш що? Приходь до нас вечорами вчитися. Дівчата у нашій кімнаті хороші, у нас тихо і спокійно. 

І справді, Олеся того вечора ніби на світ народилася. Разом зі своїми конспектами принесла смачний мамин маківник і вони усі разом гарно почаювали. Потім вчилися, потім розмовляли. Тож коли пізно ввечері Олеся повернулася до своєї кімнати, другокурсниці просто-напросто її не впустили. 

– Переночуємо разом на моєму ліжку, – запропонувала Таня. – Ми обидві худі, тож помістимося. 

Відтоді Олеся перебралася до Тані, добре, хоч її колежанки не були проти. Разом їли, разом ішли на пари, разом влаштовували годину тиші, коли сідали за підручники. А як наставали вихідні, хтось із дівчат обов’язково їхав додому за провіантом і тоді  Олеся аж на дві ночі мала своє ліжко. 

Як давно це було, не віриться, що відтоді вже чотири десятки літ збігло. 

Олеся вийшла першою із їхньої дружної компанії. Ще перед держекзаменами вийшла заміж за однокурсника Влада і він після випускного забрав її до себе у Чернівці. А Таня була щаслива, що у її селі їй знайшлося місце у школі. Правда, тільки на час декреткої відпустки вчительки математики. Але вона знала, що це тільки початок. 

– Хто так живе? – обурювалася Олеся, коли приїхала до неї у гості через рік. – Подивися на свої руки, своє обвітрене обличчя. Ти ж уже перетворилася на затюкану сільську бабу. Зачахнеш у тому селі як гриб.  І заміж тут тебе ніхто не візьме. А, почувши від Тані, що у неї є хлопець, аж розчервонілася від крику: 

– Чи ти, дівко, зовсім із «котушок злетіла», щоби виходити за тракториста? То для чого ти стільки вчилася, ще й на червоний диплом тягнула? Треба шукати пару десь у Тернополі, щоб і квартира була, і кар’єра світила. Подивись на мене: мій Владик мало того, що влаштував мені безбідне життя і гарну роботу мені біля дому знайшов, то ще й буквально на руках мене носить. Якщо хочеш жити як люди, мусиш перемінитися і добряче попрацювати над собою. Насамперед перестань усіх жаліти і усім допомагати, бо це найперший крок до бідності. Говорячи нашою математичною мовою, навчи себе ставити у центр кола, а не бути якоюсь хордою чи дотичною. Будь жінкою-загадкою, як я, і побачиш, усе стане на свої місця. 

Таня тяжко зітхнула, куди їй до Олесі. Вона тепер красуня, впевнена в собі. Поряд із нею Тетяна почувалася одороблом, яке нічого в житті не досягло і ніколи, мабуть, не досягне. І таке зло її взяло…

Того ж вечора вона рішуче сіла за стіл і у своєму робочому блокноті записала чіткий план дій кардинальних змін. Як і навчила подруга, насамперед скасувала усі позаурочні безоплатні заняття з учнями. Замість того, щоби тратити на них свій час, поїхала до Тернополя і на всі гроші, які відкладала впродовж року, накупила дорогого одягу. І вже на обласній олімпіаді з математики, куди повезла своїх учнів, виглядала рівною серед «крутих» тернополянок. Там і познайомилася із молодим учителем Любомиром Михайловичем. Той був тихий, нерішучий, тож Таня швидко взяла ініціативу у свої руки і до кінця дня вони вже були друзями. А від дружби з чоловіком до любові – один крок. Правда, любов у них була одностороння, бо Таня, хоч і заглядала йому щиро у вічі, але приваблював він її не як цікава людина, а як місток, через який можна перебратися до обласного центру і збудувати тут свою кар’єру.

Через три місяці Любомир приїхав у село знайомитися із її батьками і повідомив, що у них з Танею серйозні плани на спільне життя. Батьки дівчини на цій гостині були досить стримані, а бабця взагалі потім вирекла: 

– Щось твій жених, Тетянко, дуже плюгавенький. Не рівня він нашому сусіду Василю. 

– Бабцю, ви своє життя прожили, як уміли, а тепер не заважайте мені. Той Василь все життя буде з трактором возитися. А в Любчика своя двокімнатна квартира в місті, обіцяє мене на гарну роботу прилаштувати. Буду як пані. 

– Дитино, пані та, що доброго чоловіка має, – зітхнула бабця. – Що би ти не казала, цей тобі не пара… 

Бабця як у воду дивилася. Уже через  два роки Таня зрозуміла, що жити із таким тюхтієм більше не хоче і не може. Тож часу не гаяла. Невдовзі весь офіс, у якому вона працювала, перешіптувався, що у Тетяни Максимівни з’явився впливовий покровитель, завдяки якому вона швидко почала «підніматися» вгору. Поки Таня влаштовувала своє особисте життя, її маленький син залишався з татом, який любив Максимка понад усе на світі. Відсутності мами вони майже не помічали, тож Тетяні нічого не заважало пропадати то на цілий вечір, а то й на ніч.

Коли Кирилович, який стільки зробив для її росту, переставився, вона знайшла Матвійовича. А ще потім – Богдановича. Незчулася, як син закінчив школу, університет, одружився. На той час стараннями Тані у них уже була розкішна чотирикімнатна квартира з лоджією, тож молодятам була відпущена одна кімната, а з народженням Каролінки – дві. Ім’я внучці Тетяна Максимівна сама вибирала, бо цю дівчинку полюбила відразу, тільки-но вперше побачила її у сповитку. Тепер вся її нерозтрачена материнська любов передалася внучці. Це було найбільше її щастя. 

– Знаєш, що означає твоє ім’я? – щебетала, виціловуючи рум’яні дитячі щічки. – Ти – Кароліна, а, отже, королева. Але зараз ти принцеса. І маєш вести себе як принцеса. Запам’ятай, таких як ти, більше ніде нема. Ні у вашому садку, ні на вулиці, ні в нашому будинку, ні в цілому Тернополі. Через це ти маєш бути вища від усіх, нікому не поступатися місцем, бо ти – непроста, ти – загадка. Забудь слово «дякую» – хай тобі дякують, за те, що ти така у них є.

Каролінка була здібною дитиною, тож швидко все засвоїла. Їй ніхто і ніколи не смів перечити. Правда, коли пішла в перший клас, учителька забила тривогу, бо дитина, бачте, протиставляє себе класу. Тоді Каролінку перевели в іншу школу, де вчителі виявилися погідливіші. Але і вони були не такі, бо дівчинка весь час висловлювала своє незадоволення: і та не така, і той якийсь прибацаний. 

Правда, коли батьки переїхали до Польщі, то вона вже за два місяці повернулася до бабусі, у свою «дебільну» школу. Бо там, за кордоном, узагалі не могла прижитися. 

Усе було би більш-менш нормально, якби Тетяна не почала хворіти. Ще два роки тому як хоронила Любомира, думала, що тепер, нарешті, заживе як хоче. Але здоров’я внесло свої корективи. 

– Кароліночко, сонечко, може, б ти сьогодні не йшла до школи. Мені ще з ночі так погано, може, «швидку» доведеться викликати, – попросила внучку, ледве ворушачи губами. 

– На мене не розраховуй. Я тобі не якась доглядальниця. Ось телефон, сама можеш на «швидку» передзвонити. Там тобі будуть і доглядальниці, і кухарки. А я створена для іншого. Чи не так ти мене вчила?

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували