Коли Володимира пригадувала знайомство з Михайлом, відразу посмішка з’являлася на її зморщеному обличчі. Парубок називав її Дюймовочкою. На побачення завжди щось приносив – квіти, волоські горіхи, соняшник, диньки. 

– Та я не голодна, – казала дівчина. 

– Аби не з пустими руками, – наче виправдовувався зніяковіло хлопець. 

Михайло завжди був турботливий, уважний і щедрий. Переймався, чи, бува, цьотка не сварить Володимиру. 

Тітка прихистила небогу відразу після смерті її батьків. І ніколи слова лихого дівчинці не сказала. З танців майже під ранок приходила племінниця.

 Розважлива цьотка лише раз твердо мовила фразу, яку та запам’ятала назавжди: 

– Влодзю, якщо мудру голову на плечах маєш, у подолі приплоду не принесеш. 

Згодом весілля справили і Володимира ні на мить не пошкодувала про свій вибір. Михайло на руках дружину носив, оберігав її як голубку. А вона навіть народити не змогла. Лікувалася довго, навіть у санаторії часто їздила. 

Чоловік усю роботу сільську й нелегку на своїх плечах тягнув. Кіньми людям городи орав. А Володимира  стала невдячною, зовсім розлінилася. Михайло на приватне підприємство в районі влаштувався, двигуни перемотував. Із роботи приходив змучений, дружина ж відразу до худоби його направляла.  

– Ще встигнеш поїсти, ненаситний. Спочатку господарку обійди. А то я не годна, щось прислабла, тиск піднявся. 

Так було кожного разу. Втомлений Михайло пізно ввечері спати лягав і часто-густо уже й їсти не хотів. А якогось дня прийшов напідпитку.

 Володимира скандал нечуваний здійняла: 

– Як ти міг таким додому заявитися? 

– Ну чого ти, я ж небагато, лишень чарку перехилив. У Стефка ювілей. Не злися, Влодзю, тобі не можна хвилюватися. 

Та вона злилася. Щодень прикрішою ставала. Дивилася на сусідських діток дрібних і нервувала. Увесь свій гнів на Михайлові зганяла. Їй навіть не спадало на думку до коханого прихильнішою бути. На роботу не ходила, вона ж хвора. З часом навіть їсти перестала варити. Цілими днями лежала, вишивала і телевізор дивилася. Словом, жила в своє задоволення, сумління її зовсім не мучило. 

– Влодко, що є поїсти? – запитував втомлений чоловік. 

– А нічого. Яйця собі всмаж з цибулею та й буде. Бо я вишиваю складний узор. Не забудь, що в неділю на базар треба їхати. Хрону накопаєш і картоплю з морквою з льоху витягнеш, продаси. 

– Я ж казав, що не треба так багато тієї бараболі садити. Нас тільки двоє, стільки не подужаємо з’їсти. 

– То ти мені дорікаєш, що дітей немає. Може, вже собі іншу знайшов? – почала сварку на рівному місці невдоволена Володимира. 

– Та що ти знову вигадуєш, я весь день на роботі. Лишень тебе кохаю. 

Так дні збігали і життя минало. Михайло працював як віл, а розніжена Володимира була вічно незадоволеною. Непомітно старість прийшла з пенсією. Жінка отримувала найменшу соцвиплату, оскільки лишень півтора року стажу мала. 

Та одного ранку Володимира, не добудившись Михайла, зчинила справжній галас. Сусіди прибігли, розтирали чоловіка, штучне дихання робили, та де там, Михайло віддав Богу душу. Фельдшерка констатувала смерть, мовляв, серце раптово зупинилося. 

Опісля Влодзя не жила, а існувала. Від наболілих думок голова крутилася. Куди не йшла, там плакала. Уже й рік минув, а жінка чи не щодня на цвинтар ходила і розмовляла зі своїм Михасем. 

– Пробач, рідний, завинила сильно перед тобою, не вберегла. Якби час повернути назад, я б тобі небо прихилила. 

Згодом отець на сповіді встидав жінку: 

– Пані Влодзю, схаменіться. Дайте спокій душі покійного. Не треба щодня на його могилі заводити. Від вас люди шарахаються. Хай Михайло з Богом спочиває. 

А якогось дня в її двері постукали. На порозі стояла усміхнена сусідська Ганя з дружками в українських строях. Тричі поклонилися, поцілували стареньку в руку і молода запросила Володимиру на своє весілля. 

– Як собі хочете, цьотко, а ви найближча сусідка, маєте обов’язково прийти. Дядько Михайло завжди нам городи виорював, грошей не брав. Хороший був чоловік. 

Уже на весіллі Володимира підняла келих і тремтячим голосом мовила: 

– Молодята, любіться, бережіть одне одного. Бо я,  самі знаєте, свого Михася не шанувала. 

Оксана ВОЛОШИНА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували