Але десь перед ранком Віра не витримала: 

– Мар’яню, не можу вже більше терпіти. Поклич Петровича, хай зробить мені той обезболюючий укол, бо вже не витримую. 

Петрович був із переселенців. Казали, що приїхав із Херсону. Сільські люди як прочули, що у нього прізвище Полинін, то спочатку ставилися до нього дуже насторожено. Але коли приїжджий дохтор вилікував бабу Теклю, що вже, може, рік без перестанку кашляла, а потім поміг стати на ноги трактористу Стаху, то їхня вулиця забула, що в селі є медпункт, усі почали звертатися до Петровича. Він і Федькові її не раз помагав, хоч і не брав ні від кого грошей.

– Золота Ви людина, Олександре Петровичу, – заговорила до нього Віра, як біль почав ущухати. – Пробачте, що доспати Вам не даємо. 

– Перестаньте, це моя робота – помагати людям. Давайте краще поміряємо Вам тиск, – потягнувся до своєї сумочки із тонометром. – На Ваш вік, Миколаївно, Ви дуже добре виглядаєте. Напевно, у молодості Ви були дуже красива, – запитував, професійно відволікаючи хвору від сумних думок. 

Чи то від ліків, чи від приємної розмови, високий тиск почав падати, Вірі стало легше дихати. Вона попросила Мар’яну дістати із шафи старий альбом, аби похвалитися, якою вона була в молоді літа. 

– А це що за фотографія внизу? – раптом зацікавився лікар. 

– Це я з хлопчиком Олесем, – було відчутно, як Віра напружилася. – Мені тяжко про це говорити. Одне скажу: то мій непрощений гріх. 

Т

римаючи свою руку на її зап’ясті, лікар відчув, як пульсація пришвидшилася майже удвічі і поспішно наказав хворій мовчати. Але мовчати не означає не думати. Петрович пішов, а вона ворушила і ворушила спогадами стару роз’ятрену рану…

У 1960-му Віра закінчила медучилище і влаштувалася на роботу у хірургічне відділення районної лікарні. Усе у її житті було добре і легко, аж поки у їхнє відділення не привезли важку хвору разом із п’ятирічним хлопчиком. З’ясувалося, що жінка на четвертій стадії раку, а дитина з нею, бо після того, як вона народила невідомо від кого, її з дому вигнали. Хлоп’ятко було дуже гарне, але налякане і все сприймало у штики, особливо, коли мамі треба було робити уколи. Тоді дитина кричала так, що чути було аж надворі. Хлопчика тримали, умовляли, сварили, – нічого не допомагало. Тоді Віра, що прийшла на чергування і побачила таку картину, взяла хлопчика за руку і підвела до вікна у коридорі. 

– Дивись, кого ти там бачиш? 

– Там бабці, цьоці і доктори у білих халатах, – сказало хлоп’я, розмазуючи по личку сльози.

– А знаєш, хто ті люди, що в білих халатах? – відразу підхопила нитку розмови Віра, яка вже мала багаторічний стаж спілкування з молодшими братиками і сестричками. – Знаєш, як нас кличуть хворі? Сестричко, підійди до мене. Це тому, що ми помагаємо людям, як і твоїй мамі. Ні-ні, ти не плач, а скажи, чи хотів би помагати мамі та іншим хворим? 

– Хотів би, – дитина явно зацікавилася. 

– Ну тоді тобі треба гарно вивчитися у школі, а потім в училищі чи в інституті і тобі дозволять лікувати і помагати людям. І вже сьогодні ми почнемо цю науку. 

Вона знайшла великий скляний шприц, дала йому стару подушку і показала, як треба робити уколи, які всім помагають. Хлопчика це дуже зацікавило. Три години Олесь, забувши про все на світі, старанно виконував завдання цьоці Вірці і коли до палати знову зайшла медсестра із наповненим шприцом, хлопчик уже не бився в істериці, а, навпаки, вговорював маму: «Ти не бійся, тобі це поможе». 

Не помогло. Жінка танула як свічечка. Залишати з нею сина на ніч було уже небезпечно і тоді Віра вирішила забрати його до себе додому. Спали на одному ліжку, їли з одної миски. Вона викупала дитину, перевдягнула його у братикову білизну і штанці. Олесь залюбки грався із дітьми, але від цьоці Вірці не відходив далеко, боявся, що вона його покине. 

Якось уранці їх не пустили у мамину палату. Вірі шепнули, що жінка померла. Вірі випало найважче: пояснити Олесю, що мами вже нема. Дитина довго кліпала очима, не усвідомлюючи цих страшних слів, а коли до нього дійшло, він міцно схопив Віру за руку і прошептав: 

– Тепер ти… ти будеш моєю мамою? 

Спостерігаючи цю картину, плакали всі: і хворі, і медсестри. А хлопчик цілий день ходив хвостиком за Вірою, заглядав їй у вічі, питав, коли вже поїдуть додому.

В автобусі украй вимучена дитина відразу заснула. Віра гладила його біляву голівку, а її сльози падали йому на вушко. Він прокинувся і усміхнувся. 

– Не плач, я буду доктором і обов’язково тобі допоможу. 

Про своє рішення усиновити Олеся, вона сповістила матері, коли вже всі полягали спати. 

– Що ти говориш? – та аж сплеснула руками. – Одне діло погодувати сироту, вбрати, хай у старі, але чисті речі, а ти про усиновлення говориш. Моє слово – не бути цьому. Ти зав’яжеш не тільки свій вік, але й мій убавиш. Тих грошей, що ти заробляєш, і моїх нещасних трудоднів заледве хватає, щоби прогодувати нашу голоту. Це раз. А ти подумала, хто тебе, дівку, возьме з чужою дитиною? Ще неясно, якого воно роду. Може, тато бандитом яким був. Такво тобі, дочко, скажу. Перше віддавайся, а тоді з чоловіком рішайте, чи треба вам та дитина. 

На рано уся спухла від сліз Віра почала збирати Олеся до міста. Хлопчик слухняно вбирався у штанці, підколінки, сам защіпав гудзики на сорочечці і весь час перепитував: 

– Правда, я слухняний? Ти мене не кинеш? 

– Не кину, Олесю. Але зараз ти мусиш кілька місяців пожити у такому будинку, де багато діток, а потім я тебе обов’язково заберу, – цілувала вона його у біленьку, як солома у жнива, маківку. 

А потім було їхнє прощання на порозі дитбудинку, куди вони з працівницею соцзабезу його відвезли. Дитина обхопила Вірчині коліна і кричала: «Не лишай мене! Ти казала, що будеш мені мамою!». 

Цю істерику вдалося перервати тільки директорці закладу, яка відірвала його від Віри і своїм командним голосом наказала Олесеві іти у приміщення. 

Віра приїжджала щотижня. Привозила Олесеві домашні пиріжки і паперівки, а він щоразу запитував, коли вона його забере. А потім було копання картоплі, а пізніше підготовка до весілля, а по весіллі одразу пішли з Федьком на колгоспні буряки.

Чоловік не був проти усиновлення сироти, тому на цей раз вони до Тернополя поїхали удвох. Але Олеся там уже не було. Сказали, що його усиновила якась чиновниця з облради і відразу з чоловіком виїхали кудись на схід. 

…Отак передумавши усе це за день, Віра увечері знову мала гіпертонічний криз. Петрович не відходив від неї три години, аж поки усе втихомирилося. 

– Ну, а тепер скажіть мені, Миколаївно, чим Ви себе так накрутили, що тиск так гахнув? Уранці ж усе вже було добре. 

– Та, лікарю, душа у мене неспокійна. Маю нечисте сумління. Я, виходить, обдурила одного сироту, хлопчика Олеся, який так мені вірив.

Петрович мовчки витягнув із кишені свою мобілку, полистав і показав їй одну фотографію. 

– Та це ж мій Олесь! – аж скрикнула вона. 

– Ні, це мій внук Юрчик. А той Олесь – це я. Я справді чекав Вас, і тоді, і потім, коли мене усиновили. А коли почалася війна і ми з моєю сім’єю вирішили їхати на Захід, я відразу сказав, що їдемо на Тернопільщину. Пам’ятав, що ваше село відразу за річкою. То я його знайшов, хоча назви не знав. А Вас відшукав не відразу – знаєте, скільки стареньких жінок на ім’я Віра є у вашому селі? 

– Олесю, прости мене, – ледь чутно прошепотіла вона пересохлими губами. 

– Давно Вас простив, мамо Віро. Я собі не уявляю, що би зі мною було, якби Ви не зустрілися тоді на моєму шляху. Знаєте, що я найбільше пам’ятаю з раннього дитинства? Лікарняну палату і Вас, яка так переконливо каже мені, що я обов’язково буду лікарем.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували