До речі, 24 серпня 1991 року Роман Лубківський вийшов до мікрофона у Верховній Раді. Від хвилювання забув назвати власне прізвище, але не забув заради чого підвівся. Він запропонував внести до зали синьо-жовтий прапор, надати йому статус державного та встановити над парламентом. У залі запанувала тиша. Потім пропозицію підтримали – і синьо-жовтий прапор внесли до Верховної Ради.  

Через кілька місяців Лубківський запропонував покласти Пересопницьке Євангеліє поруч під час президентської присяги. Безцінну книгу він особисто отримав із бібліотеки лише на чотири години – під розписку і власну відповідальність. Відтоді наші президенти присягають на вірність Україні, поклавши руку не тільки на Конституцію, а й на Пересопницьке Євангеліє. 

…Через чверть століття Гавел став президентом, а Лубківський послом 

Дивовижною була історія зустрічей Романа Марʼяновича з президентом Чехії Вацлавом Гавелом. У Празі 1966 року Лубківський побачив виставу тоді майже невідомого драматурга, який працював робітником сцени. А 1992-го повернувся до Праги вже як посол незалежної України – і вручав президентові Гавелу вірчі грамоти. Між цими зустрічами минуло 26 років. За цей час один став президентом, інший – послом, а Україна відновила незалежність. 

Із маленького Острівця – у великий світ поезії і політики 

Роман Лубківський народився 10 серпня 1941 року у селі Острівець Теребовлянського району. Поет, перекладач, науковець, громадський діяч, дипломат. У 1992 році удостоєний Національної премії України імені Т. Шевченка. Він – заслужений діяч Республіки Польща. Володар республіканської премії імені П. Тичини «Чуття єдиної родини», літературної премії імені В. Незвала Чеського літературного фонду, премії імені П. Гвездослава Міністерства культури Словацької Республіки. 

Наш талановитий краянин закінчив середню школу у Теребовлі, філологічний факультет Львівського держуніверситету імені І. Франка. Був редактором Львівського книжково-журнального видавництва (нині – «Каменяр»), заступником головного редактора журналу «Жовтень» (нині –  «Дзвін»), головою Львівської обласної організації Спілки письменників України. Від 1992 по 1995 роки – Надзвичайний і Повноважний посол України у Чеській і Словацькій Республіках. Почесний голова Львівської обласної організації товариства «Просвіта». Професор факультету міжнародних відносин та дипломатичної служби Львівського національного університету ім. І. Франка; голова Комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка.  

Синівське почуття до рідної землі  не розвіється ніколи 

У 2004 році на мою першу зустріч із Романом Марʼяновичем я приїхав до Львова, у його затишне помешкання, яке, за приємним збігом обставин, було на вулиці ще однієї нашої славної землячки – славної на весь світ королеви оперної сцени Соломії Крушельницької. 

Зайшовши до оселі пана Романа, я ненароком подумав, що потрапив у поважну бібліотеку, якій із роками стало надто тісно. Усюди книги, книги, книги... Лише добротний письмовий стіл і два зручні стільці дали підставу дійти висновку, що це все-таки робочий кабінет письменника, якого й удома наздоганяють громадські та творчі справи. Ще до десятої години ранку я мимоволі став свідком того, що Роман Марʼянович веде активну кампанію за присвоєння посмертно звання Героя України Олесю Гончару, допомагає журналістам часопису «Високий замок», турбується реконструкцією Львівської державної наукової бібліотеки, домагається відновлення храму Святого Духа у Львові, цікавиться справами Золочівського музею східних культур. Словом, можна тільки подивуватися працездатності нашого земляка.  

А ще, до останніх днів життя пан Роман надзвичайно любив свою малу батьківщину, не лише рідне село, Теребовлянщину, а й усю Тернопільщину, намагаючись кожного року відвідувати мистецько-культурні заходи. 

У Романа Марʼяновича ніколи не вивітрювалося синівське почуття любові до рідного села. Він завжди підтримував  стосунки з родинним Острівцем. Про це він говорив так: «Мені здається, що хто б і наскільки не був віддалений у часі і в просторі від рідного краю, не може говорити про те, що синівське почуття до материнської землі, з якої вийшов у широкий світ, згодом стало слабшим, вивітрилося чи розвіялося взагалі... Коли я думаю про Острівець, Теребовлю або Тернопіль, то завжди відчуваю невимовну потребу побувати у своєму милому Поділлі, щоразу і чимраз більше хочеться побувати у рідному селі. Хоч, як це прикро, з кожними відвідинами Острівця усвідомлюю важкі і болісні втрати – когось не стає з близьких, рідних чи просто приятелів-односельців. 

Та попри все з часом мною сильніше опановує відчуття, що, пішовши з рідного краю, я не пізнав, не перейняв чогось важливого. Скажімо, свого часу міг записати багато цікавих історій, переказів... 

Ще в дитинстві я прочитав чимало праць Михайла Возняка про Франка, про те, як Іван Якович записував від людей фольклорні та етнографічні перлини. Тоді ж і запалився бажанням робити цю важливу справу. Тим паче, що моя мама знала багато пісень, приказок. Від неї я записав більш як сотню з них. Щось збереглося, щось пропало. Але були люди, які могли розповісти про ситуацію в нашому краї наприкінці девʼятисотих років і початку двадцятого століття. А події і люди у цей час були справді незвичайними. Адже з нашого села вийшла плеяда духовних осіб, таких як Ізидор Борецький, Іван Волянський, Платон Карпінський, отець Йосип Побережний. Деякі представники цих родин тоді ще жили і могли розповісти, наприклад, про величезну бібліотеку отця Волянського. 

Тож підсумовуючи сказане, хочу наголосити, що до Тернопілля у мене природний і суто синівський потяг. Я вже перейшов той рубіж, за яким хочеться частіше чути чи бачити те, з чого починалися витоки життя». 

Поезії острівецький колорит 

Попри те, що Роман Лубківський був автором більше двох десятків збірок поезій і публіцистичних книг, упорядником і науковим редактором низки інших поважних видань, про свою творчість говорив без амбіцій: «Мій поетичний доробок скромний. Він вміщається буквально у десяти поетичних збірках… Я, як поет, не став тим родючим деревом, яке щороку приносить плоди і сипле їх у кошик. Так, до шістдесятирічного ювілею вийшла друком збірка «Камінне жниво». Вона дорога мені тим, що у ній зібрані ті речі, які я справді міг подати читачеві дуже відповідально, а з іншого боку – вона має наш подільський і навіть острівецький колорит.  

Після цього я відчув, що треба якось показати витоки, які привели мене до цієї збірки. Тоді зʼявилася думка видати книжку «Квітень у серпні». І ось чому. Я народився у серпні, цього ж місяця до нас прийшла незалежність. А у книжку увійшло трохи більше як шістдесят віршів. Але, що цікаво, цифра шістдесят збігається з поняттям шістдесятництва в українській літературі. Я також належав до когорти шістдесятників, правда, не був у їх першій колоні, де стояли мої видатні сучасники і попередники, такі як Іван Драч, Микола Вінграновський, Степан Будний, Володимир Лучук. Виявляється, про мене свого часу писали люди, яких не можна було цитувати у нас, зокрема, краянин Богдан Кравців. Видавши за кордоном книгу «Шістдесят поетів шістдесятих років», він згадав добрим словом і мене. Але найважливішою для мене залишається рецензія Івана Світличного на рукопис книжки з дещо кумедною назвою «Руки пахнуть квітнем». 

Збірочку під такою назвою у 1969 році планували випустити у видавництві «Дніпро», яке віддало її на рецензію саме Світличному. Зрозуміло, він відкинув слабке і недоладне, але загалом оцінив її позитивно. Тоді книжка з різних причин не вийшла, але рецензію на неї я також вмістив у книжці «Квітень у серпні». І найважливіше, що збірка відкривається передмовою Дмитра Павличка. Адже вважаю Павличка літературним учителем і своїм побратимом. Однак ніколи не долав вікової відстані, не ставився до нього з почуттям дешевого приятелювання. Але він сам скоротив цю дистанцію у свій спосіб, сказавши дуже хороші слова і прихильно оцінивши мене. 

Якщо зіставити перші оцінки кінця пʼятдесятих років і нинішні, то можу стверджувати, що я народився під щасливою зіркою. Саме під нею зустрівся і з Дмитром Васильовичем, і з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Миколою Бажаном та Андрієм Малишком. У цьому великому ряду бачу незабутнього Олеся Гончара». 

Національну премію отримав із рук Олеся Гончара 

Особливою гордістю Романа Марʼяновича серед інших престижних нагород була Національна премія України імені Тараса Шевченка. «Я можу бути щасливий уже з того, що Національну премію імені Тараса Шевченка отримав із рук Олеся Гончара на другому році української незалежності. 

Дорога вона мені тим, що разом зі мною лауреатами стали Ігор Калинець, Тарас Мельничук і Павло Мовчан. Як бачите, різні люди. Одних у згадуваний режимний час були переслідувані і страждали. Інші, зокрема і я, залишалися на волі, страждали і боролися по-своєму. Отже, ціле літературне покоління, незалежно від умов, у яких творив той чи інший автор, стало визнаним новою державою. Для мене Шевченківська премія важлива і в державному, і в творчому плані, тому що отримав її за збірку поезій про Шевченка «Погляд Вічності». 

А хліб святий увесь 

Я особисто мав щастя неодноразово спілкуватися з Романом Лубківським і його творчим побратимом Дмитром Павличком, разом із ними брав участь у Кременецьких україно-польських урочинах видатного письменника Юліуша Словацького. До речі, саме ці два класики надавали тамтешнім урочинам правильне міждержавне літературно-мистецьке спрямування, обриваючи на корені деякі прояви польських гостей вклинювати у свято шовіністичні акценти.  

Великою приємністю для мене була передмова нашого славного краянина під назвою «Живе свідчення часу» до моєї книжки «Освячені любовʼю Тернопілля». Разом із ним я мав честь брати участь у кількох літературно-мистецьких заходах у Львові, Кременці, Теребовлі та його рідному Острівці, де він був ініціатором і меценатом відновлення місцевого греко-католицького храму. 

А ще пригадую, як Роман Марʼянович дуже любив чорний житній хліб. Добре знаючи про це і про мої плани відвідати його у Львові, відомий літератор і краєзнавець Михайло Ониськів порадив мені взяти у гостинець таку хлібину. Я пішов на ринок, знайшов такий (у моєму  розумінні) у найближчому кіоску і купив одразу пʼять хлібин. Роман Марʼянович мені гречно подякував і сказав: «Богдане, взагалі-то весь хліб святий, але я хотів інший. А йшлося про унікальний домашній хліб за старовинними рецептами, який готували лише дві господині у Чорткові і Бучачі та привозили його за спеціальним замовленням…   

Тож надалі я привозив хліб, апетитний запах якого щедро заливав львівську квартиру чи заміський будиночок Лубківських і викликав приємну посмішку у господаря. І ми, неодмінно за запашною філіжанкою кави, починали приємну розмову про літературу, Тернопіль і його рідний Острівець. 

Богдан НОВОСЯДЛИЙ 

0

0

0

0

Ви вже відреагували