Їхні хати були хоч не по сусідству, але близько, бо обидві стояли на горбках – одна навпроти другої. Тому добре було видно обійстя кожної з них. Варто було вийти на подвір’я і махнути рукою, і вже Любця бігла до Юльки або ж Юлька до Любці. Разом бавилися, разом ходили до школи, а потім разом уранці прошкували на роботу до колгоспу.

А увечері, навіть на встигнувши трохи відпочити, удвох поспішали до клубу. А от заміж ішли з інтервалом у цілий рік. Першою віддавалася Юлька, а Любця пізніше, аж тоді, коли дочекалася свого Івана з армії. Сімейне життя трохи розвело подруг, але по неділях і по святах збиралися молоді подружжя то в тій, то в іншій хаті. Тоді з пивниці діставали квашені огірки чи капусту, а на кухні вже варилася картопля – бо яка то гостина без м’ятої барабольки. Не ставили тоді ніяких салатів із заморських продуктів та інших дорогих лєгумінів, зато як було весело! І жартували, і сміялися, і співали.

А вже як діти підросли і проблем побільшало, а здоров’я поменшало, збиралися разом дедалі рідше. Але Люба та Юлька і далі були нерозлучні – і в церкві разом, і в ланці в одній загінці. А на старість, як своїх чоловіків провели в останню путь, а діти пороз’їжджалися по світах, то подруги взагалі трималися одна за одну, як тримаються за рятівне колесо. Добре, що мобілками їх діти забезпечили, то, як мовиться, бігли одна до одної по першому дзвінку. 

Але все звичне і усталене колись закінчується. До Любці якоїсь неділі приїхала дочка Олеся і відразу її огорошила: 

– Маю до тебе серйозну розмову. Я з дітьми надумалася перебиратися до чоловіка в Канаду. Він каже, що вже все облаштував до нашого приїзду. Сама розумієш, це задалеко, щоби ми зустрічалися як раніше. А одну тебе на старість лишати не хочу і не можу. Тож збирайся, поїдемо разом, місця там усім вистачить. І ти будеш доглянута, і я спокійна за тебе. 

Люба уважно вислухала доньку, мовчки змела зі столу невидимі крихти, потім тією ж рукою підперла підборіддя і нарешті прорекла:

– Ні, Олесю, нікуди я не поїду. Тут народилася, тут і помру.

– Мамо, я все розумію. Але тобі вже скоро 80. Ти вже ходити не можеш. А що буде далі, ти подумала? А якщо, не дай, Боже, зляжеш? Чи, гадаєш, я зможу там спокійно жити, як знатиму, що ти тут сама і немічна?

Вони проговорили цілу ніч. Під ранок Люба здалася. Переважив один-єдиний, але залізобетонний аргумент: Олеся сказала, що без мами вона взагалі нікуди не поїде. Старенька не хотіла робити такої прикрості своїм дітям. Та й справді, скільки їй там залишилося, а де поховають, то їй буде все одно – земля усюди однакова. 

Олеся повернулася до Львова, а Люба, вдосталь виплакавшись, помаленьку почала готуватися до від’їзду. Насамперед взяла чисту торбинку і поскладала туди свої молитовники. Подумала і поклала до них ще стару іконку Матінки Божої-кормилиці. Ця іконка висіла на покутті ще у їхній старій хаті. Мама казали, що там, де є цей образ, ніколи голоду не буде. А з лахами було важче. Дочка наказала брати тільки найнеобхідніше, а хто його знає, що воно необхідне у тій Канаді? Може, там уже зимно, а вона взяла тільки легоньку куртку? Он тої зими ніхто не сподівався таких морозів, а студило так, що майже усі заготовлені дрова пішли у грубу. А куб дров тепер більше як дві тисячі. А два кубометри – то вже більше як її пенсія. Зітхнула: все, тепер їй уже дров не треба. 

– Ой, ліпше би я сиділа у тих холодних стінах, лиш би у своїй хаті, – знову заголосила вона.

А коли настав час від’їжджати, подзвонила Юльці. 

– Завтра я рушаю, а нині запрошую тебе на вечерю. Посидимо, поговоримо, бо більше, певно, не побачимося. 

Юлька прийшла до неї у новій хустці у дубові листочки, що її брала тільки до церкви. Поважно сіла за стіл, де вже парувала молода бараболька. Люба, шаркаючи хворими ногами, підійшла і важко опустилася на стілець поряд. Мовчали обидві. Ніхто не спішив накладати собі барабольки – їсти зовсім не хотілося. І раптом Люба, обхопивши голову руками, заспівала своїм високим голосом: «Я більш не вийду, з тобов не стану…» і Юлька відразу підхопила: «Я більш не вийду, з тобов не стану, пришлю сестричку, такую саму».

На останньому рядку її голос затремтів і обоє, обнявшись, гірко заплакали. 

– Любцю, я росла з братами і дуже шкодувала, що не маю сестрички. Але Бог мені послав тебе. Бо так, як ми з тобою прожили, не завжди між сестрами буває, – Юлька кінчиками нової хустки втерла собі сльози. – Зранку і до останку ти мені була, як рідна. 

– І ти мені, – видихнула Люба протяжно, аби швидше заспокоїтися. – Пам’ятаєш, як у нас народилася Олеся, а молока у мене не було, то ти її годувала разом зі своїм Максимцьом ? 

– І обом молока хватало, – засміялася Юлька. – Зато дивися, які гарні діти в нас повиростали. Я все мала надію, що вони поженяться як виростуть, але твоя Олеся після школи чкурнула до міста. 

– Мало того, ще й на першому курсі заявила нам із татом, що виходить заміж за міського. Я всі очі тоді виплакала, але, Богу дякувати, Василько добрий зять і добрий чоловік для Олесі. Мусить вона їхати до нього, бо в тій Канаді він уже сам два роки, а для молодої сім’ї то недобре. 

– Так-так, молоді мусять бути разом, – закивала головою Юлька. – Бо чоловіка пильнувати треба. Мушу тобі, сестро, хоч тепер зізнатися, що давно маю на сумлінні. Памʼятаєш, як ми святували 10 років Олесі? Тоді була повна хата гостей і ти післала мене до пивниці за помідорами. Я спустилася по сходах, а там твій Іван горілку наливає у бутель. Я спитала, де помідори і пішла вибирати, а він підскочив ззаду, схопив мене міцно попід пахи і почав мені слинити шию своїми мокрими губами. Чую, не вирвуся, тоді я схопила трилітровий слоїк, піднесла над головою та й бабахнула ним йому межи очі. Він аж присів. А я відскочила, тримаю бутель і кричу: 

– Зроби тільки крок у мій бік і той слоїк полетить тобі у голову. 

– Так чого ж ти мені того не розказала? А я і бачила, що в Івана ніс розпух, але він сказав, що до одвірка у темноті вдарився. Ти диви, яка скотина. Я знала, що він був ласий до чужих жінок, але дякую тобі, що ти йому так дохідно пояснила, що не всі жінки однакові. 

Обидві засміялися,. Але Люба раптом спохмурніла: 

– Ну то і я тобі зізнаюся, про що раніше змовчала. Пам’ятаєш, у вас колись були такі красиві кремові рози? А одного дня ти прийшла до школи вся заплакана, бо вночі їх хтось усі обірвав? А твої рози були в мене. Ми тоді посварилися з моїм Іваном і йому хватило розуму принести мені під двері великий букет троянд, які він украв уночі у вашому квітнику. Отакий кавалєр був. Я тоді не знала, де мені їх діти – ні на стіл поставити, ні на гній викинути. Не повіриш, викопала у садку ямку і всіх їх поховала, щоби сховати той сором. Пробач, що тобі не зізналася. 

– А ти в чому була винна? – Юлька погладила подругу по руці своєю шершавою від роботи долонею. – Знаєш, Любцю, що головне? То, що у нашому житті ніколи не було і не буде межи нами неправди. Певно, через то ми стільки років разом протрималися. 

– А з хатою вашою що буде? – раптом перевела мову Юлька. 

– Олеся договорилася з Мільком Марусиним. Він її хоче купити під магазин. Так що ти і далі будеш ходити до моєї хати, бодай за хлібом. 

Проговорили удвох майже до півночі. Та й добре, що наговорилися, бо уранці, коли приїхала Олеся, було уже не до розмов. Бабці на прощання обнялися, тихенько втираючи сльози з віч. 

– Тепер уже мені не буде від тебе ні ради-поради, ні помочі, – сказала Юлька, з усіх сил стримуючи сльози. 

– А ми будемо одна одну підтримувати навіть здалеку, – пообіцяла Люба, незграбно сідаючи у машину. 

У неділю Юлька прийшла до церкви і побачила, що на Любиному місці вже сидить Славка, Мількова жінка. У селі її вважали запанілою гордячкою, тому Юлька нічого, крім «Слава Ісусу Христу» їй не сказала. Але Славка сама до неї обізвалася. 

– Цьотко, після відправи ідіть до нашої машини. Ми Вас підвеземо до самого дому. 

– Дякую, тобі, сестричко, – подумки звернулася до Любці Юлька. – Бачиш, і тут ти мені помогла.                                 

 

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували