Цей день об'єднав усю громаду у спільній молитві, сльозах вдячності та глибоких сенсах, які мають закарбуватися у серці кожного мешканця. Після освячення пам'ятного знаку всечесний отець Іван Гавліч звернувся до присутніх із надзвичайно глибоким словом про історичну справедливість та важливість цього моменту для майбутніх поколінь: 

- Ворог завжди прагнув, щоб ми не знали свого минулого. Але сьогодні, відкриваючи такі меморіальні дошки, ми даруємо нашим нащадкам пам'ять, яка житиме вічно. Ця дошка на стіні школи – не просто знак скорботи. Це жива історія, яка щодня промовлятиме до дітей, розповідаючи їм про реалії нашого часу. Вона нагадуватиме, якою ціною збережено їхнє дитинство. 

Надзвичайно щемливим та глибоким був виступ секретаря Байковецької сільської ради Юлії Турчманович. Юлія Романівна наголосила на особливому символізмі того, що пам’ятну дошку відкрили саме на закладі освіти, адже саме тут, з перших років життя, формується свідомість дитини, закладається повага до  мови, культури та любов до рідної землі. Василь Маційовський колись теж бігав цим подвір'ям, закарбовуючи ті цінності, за які згодом віддав найцінніше – своє життя. 

Звертаючись до зболених родин загиблих, очільниця громади промовила слова, які відгукнулися тихим плачем у присутніх: 

- Ми знаємо, що немає у світі слів, здатних залікувати такі рани. Є втрати, яких ніколи не повернути. Але ми можемо пам'ятати. Ми можемо робити все, що в наших силах, і щодня молитися. Наші діти у мультфільмах та книгах часто шукають собі супергероїв. Але сьогодні нам не треба їх вигадувати. Справжні супергерої – серед нас. Вони ходили цими ж вулицями, а сьогодні тримають над нами небо. Нехай ця дошка буде не лише місцем скорботи, а джерелом нашої сили, великої вдячності та незламності, – сказала Юлія Романівна. 

Найважче цей день дався тим, для кого Василь був рідною, невіддільною частиною душі. Зі словами, сповненими невимовного болю і водночас гордості, до присутніх звернулася сестра Героя – Ганна Семчишин. Її виступ став сповіддю кожної української родини, у чию хату безжально постукала війна.  

Особливого сенсу події додало й місце, де встановлено меморіал. Директорка початкової школи Наталія Івахова у своєму виступі згадала Василя ще зовсім маленьким хлопчиком: 

- Школа - це місце, де починається життєвий шлях. Саме звідси колись у доросле життя вирушив Василь Маційовський. Хіба могли ми тоді подумати, що через роки він повернеться сюди в граніті, щоб стати вчителем мужності для майбутніх поколінь! Відтепер він назавжди вписаний в історію нашого закладу, і кожен учень знатиме: тут навчався справжній українець. 

Війна назавжди поєднала долі багатьох родин спільним болем. Справжнім відлунням цього фронтового братерства став виступ Людмили Ковач, сестри загиблого Героя Володимира Пилипіва. Її брат був не просто соратником, а вірним побратимом Василя Маційовського. Вони пліч-о-пліч пройшли нелегкий військовий шлях, ділячи порівну небезпеку, бліндажний побут та безмежну любов до рідної землі.  

Герої живуть доти, доки живе пам'ять про них у серцях тих, хто разом із ними пройшов крізь вогонь. Особливим моментом заходу стало слово фронтового побратима Василя, який ділив з Героєм найважчі хвилини на Лиманському, Сіверському та Бахмутському напрямках. Він розповів про надійність і мужність Василя та сказав надважливі слова від імені тих воїнів, які сьогодні продовжують тримати фронт і боронити нашу державу від загарбника. 

Подвиг Василя Маційовського, а також його полеглих земляків – Героя України Володимира Гарматія, Сергія Погара та Олега Саїка – це фундамент, на якому стоїть наша громада і вся Україна. Вони стали щитом для нас. 

Христина КАПУСТИНСЬКА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували