Добродій Гринчишин завжди намагався бути творчим індивідуалістом і вільною від обставин людиною. За часів комуністичного режиму при найменшій спробі проявитися вільним мистцем такі люди потрапляли під шалений тиск, або ж у повну немилість влади.  
Петро був настирливим у пошуках себе у вільній творчості. І коли доля закинула його разом із родиною на Харківщину, то саме там, як це не парадоксально, зумів утвердитися як творча індивідуальність.  

Працював методистом, а пізніше директором Красноградського будинку культури. Згодом очолив Будинок культури і техніки обʼєднання «Укрбургаз», при якому організував театр драми і поезії. Разом із однодумцями здійснив першу постановку за власним сценарієм, за мотивами поемами Т. Шевченка під назвою «Нескорені». Коли влада довідалася про цю назву, то категорично заборонила її використовувати. Натомість зобовʼязала назвати постановку «В сім”ї вольній, новій». Довелося погодитися на такий штамп, аби  довести справу до завершення. Але поки дійшло до цього, потрібно було пройти кілька перевірок в ідеологічних кабінетах. Зрештою дозвіл отримали, але з умовою, що з тексту мусить бути викреслена фраза «...на рідній, не своїй землі».  

«Ми мусили погодитися і на це, – згадує пан Петро, – однак, тільки для того, щоб отримати дозвіл. Місцеві художники, які брали участь у виставі, виготовили чудові афіші й розвішали по місту, але наступного дня майже усі були порізані та знищені».   

Через багато років наш земляк Петро відвідав музей Шевченка у Києві і був приємно здивований, коли побачив афішу згадуваної драматичної постановки, яку хтось зберіг.  

«У день прем’єри – розповідає далі Петро, – зала на 600 місць була вщент заповнена, оскільки ніхто до цього часу не показував у цьому містечку нічого подібного. У виставі таки прозвучала фраза «на рідній, не своїй землі». Ми знали про наслідки, оскільки на премʼєрі був присутній секретар по  ідеології з прізвищем Шевченко. Завершилася вистава справжнім тріумфом: народ аплодував нам так довго, що ми втомилися кланятися. На сцену вийшла старша пані з величезним букетом квітів і плачучи, крізь сльози, обіймала кожного актора і промовляла: «Дякую вам, синочки».  
Пізніше представники кдб були найчастішими «гостями» у мене на роботі, оскільки я виявився «западняком» із бандерівською кровʼю в жилах. Кращої похвали годі було очікувати! До мене був приставлений куратор кдб Женя, який конче хотів завербувати мене до співпраці. Це тривало доволі довго, аж поки я, у пошуках праці, добровільно не опинився за Уралом».   

                            
Я – українець! Був ним, є і завше буду!  

У 1991 році Петро Гринчишин повернувся з Красноярського краю, де працював директором Ачінського драмтеатру. Там організував Товариство української мови ім Т. Шевченка і написав драму «Повернися до мене, сину» та містичну комедію «Вчорашній день».   

Після повернення в Україну, працював у новоствореному видавництві журналу «Живописна Україна», який невдовзі через брак коштів призупинив діяльність.   

Цього ж року на запрошення поета і книговидавця Івана Малковича став менеджером дитячого видавництва  «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і розпочав працю над другою містичною драмою для дітей «Країна Чорноземія».    

Паралельно займався створенням власного бізнесу з популяризації українського народного мистецтва. Вже у 1992-му організував першу виставку українських художників у США – копії портретів українських гетьманів, виконаних київськими художниками. Виставка була організована і показана в українському середовищі США. З цієї нагоди сестра І. Світличного Надія запросила мене на інтерв’ю у її радіопрограмі «Надія» у Нью-Йорку.  

У 1993–1994 роках за сприяння київського мецената організував дві виставки у Канаді. Тоді за океан відправив понад сотню картини чотирьох художників, серед яких лауреат Шевченківської премії Андрій Антонюк. Виставка майже півтора місяця успішно відбулася у Канадсько-Українській мистецькій фундації в Торонто, а відкривав її тодішній посол України в  Канаді професор Віктор Батюк.  

Відтоді пан Петро замешкав у Канаді, де успішно продовжував творчу працю вже «в самому серціи потужної української громади в Торонто. Спочатку викладав у суботніх школах, згодом зайнявся театральною творчістю і в 1996-му отримав запрошення виступити режисером-постановником забороненої на той час у совдепії опери Г. Майбороди «Тарас Шевченко» під діреґентурою колишнього директора Київського оперного театру, світлої пам’яті Володимира Колесника.  

У постановці був задіяний знаний за тих часів на американському континенті Український оперний хор, яким теж дириґував В. Колесник. Арію молодого Шевченка виконав візитер із Тернополя, професійний співак Ігор Гаврилюк. Успіх постановки видався надзвичайно промовистим і повторювався багато разів.   

У 1998 році Петро Гринчишин організував у Торонто виставку живопису українських малярів під назвою «Перлини українського малярства».  
Повен творчої енергії, у Торонто наш земляк разом із однодумцями організував драмтеатр під назвою «Лісова Пісня», а першою його постановкою була однойменна п’єса Лесі Українки.  

Творчі успіхи П. Гринчишина помітила Управа Шкільної Ради Торонто, в якій він виступав як сценарист, режисер-постановник щорічних Шевченківських театралізованих дійств і зіграв низку знакових ролей, таких, як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Тарас Шевченко.  

Рука Пречистої на рани поклала квіти польові  

У 2004 році, під час Помаранчевої революції, Петро Гринчишин на знак протесту проти фальсифікацій виборів президента України оголошує безтермінове голодування біля Українського консуляту в Торонто.  

На дев’ятий день після закінчення голодування  Петро з провідними мистцями діаспори організував  концерт «Разом нас багато» для збору коштів на підтримку виборчої кампанії В. Ющенка.   

А ще пан Петро неодноразово виступав з лекціями на духовну тематику в передачах української католицької радіо програми «Радуйся, Маріє» і хто не знав його особисто, то був певний, що то промовляв священник.  

Цікаво, що за роки життя в Канаді П. Гринчишин написав понад 35 сценаріїв для мистецьких імпрез і, як режисер-постановник та актор брав участь у майже півсотні заходів.   

                         
Окрилена мріями думка моя  

У середині дев’яностих років Петро Гринчишин знову повернувся до літературної творчості. Перша його збірка «Думки поезії лукаві» зʼявилася друком у 1996 році. Тоді ж його прийняли до Національної спілки письменників України.   

Невдовзі світ побачила його друга книга під романтичною назвою «Золотавий цвіт любови».  

Надзвичайно цікаві події в Україні і на теренах Канади підштовхнули нашого земляка до написання тритомника «Від Зарваниці до Ґарабандалу». У ньому  автор охопив двотисячолітній період християнства і на  містичних реальних фактах показав, як віра людини завжди реалізувалася через конкретні діяння Творця. У 2010 році на основі трилогії вийшов фільм, у якому П. Гринчишин виступив автором тексту і голосового супроводу.  

Похвально, що виручені кошти з продажу цих книжок автор передав на будівництво каплички Матері Божої Неустанної Помочі в рідному селі Саранчуки на Бережанщині. До речі, проживаючи в Канаді, пан Петро часто допомагав школі рідних Саранчуків, завжди фінансово відгукується на потреби громади. А 1999 року, коли село відзначало 600-літній ювілей, в українському діяспорному тижневику Торонто «Новий Шлях» наш славний краянин опублікував власну аналітичну статтю «До 600-річчя села Саранчуки».   

Окрім особистої творчості та меценатства, П. Гринчишин виступає упорядником книг українських патріотів, є автором численних публікацій в українській пресі Канади й України.  

У 2015 році його, як сина дивізійника, Управа  Торонтонської станиці дивізійників, запросили на посаду головного адміністратора і представника журналу «Гарт Нації» на Канаду, Англію, Австралію і США. Кілька років поспіль він виступав доповідачем про учасників визвольних змагань – борців ОУН, УПА, дивізійників, у день памʼяті, який щороку святкують на українському цвинтарі св. Володимира.   

Як поет, Петро Гринчишин співпрацював з відомим канадійським композитором (нині покійним) Зеноном Лавришиним. А популярна пісня на його текст «Минає час» входить до репертуару на весь світ славного хору «Веснівка» з Торонто, який неодноразово гастролював Європою, виступав в Україні та у Ватикані. Поезії П. Гринчишина увійшли до Хрестоматії з української літератури в Канаді. Про творчість пана Петра писали відомі літературні критики, серед яких і  академік, доктор філологічних наук, професор Пряшівського університету в Словаччині М. Мушинка.  

У 2012 році П. Гринчишин обійняв посаду прессекретаря до Родинного Фонду Піцюрів при Шевченківській фундації ім. Т. Шевченка у м. Вінніпеґ. Тут він займався пошуком праць відомих авторів з України на актуальні теми сьогодення для  видання їх коштом фонду.  

На цій посаді він втілює в життя заповіт патріотичної родини Піцюрів, які вклали всі свої кошти у Родинний фонд для допомоги Україні. На сьогодні фондо видрукував і безоплатно розповсюдив по університетах, бібліотеках, школах України понад 75 тисяч книг українською мовою на суму понад 150 тис. дол.  

У 2025 році невтомний громадський активіст, мистецтвознавець і письменник описав у двотомнику  іконографію католицького храму святих Петра і Павла у Скарборо (околиця Торонто), автором розпису якої є відомий діяспорний мистець Б. Головацький.  

За посередництва Генерального консула в Торонто П. Гринчишин оформив дарчу – портрет В. Стуса, (художник Д. Довбошинський) музеєві ім. В. Стуса в Києві. А Верховному Архиєреєві УГКЦ Блаженнішому Святославу подарував живописну роботу «Розпʼяття» відомого художника-дисидента О. Заливахи. 

На допомогу ЗСУ    

Від початку повномасштабної окупаційної війни пан Петро займається волонтерством, активно співпрацюючи  з народною депутаткою України Софією Фединою.   

У 2024 році, разом із волонтерами Я. Футерко і В. Петровським доставив на передову вагому матеріальну допомогу 44-й артбригаді ім. Гетьмана Апостола та гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». А загалом за чотири роки повномасштабної війни П. Гринчишин передав для ЗСУ понад вісім мільйонів гривень. За це  отримав спеціяльну монету-відзнаку, виготовлену Білим Домом США. Однак найбільшим своїм скарбом Петро вважає український прапор із автографом тодішнього головкому Валерія Залужного, та ще один, підписаний багатьма воїнами ЗСУ.  

Там де я – там і моя Україна! 

Від початку еміґраційного життя в Канаді Петро завжди популяризував українську культуру, мову, літературу, був її носієм серед чужинців.   
«Україною потрібно було просто жити і не дозволити впустити в душу оманливого розпачу». Головним девізом для пана Петра завжди слугував короткий вислів, який він завжди повторював наче молитву: там де я – там і моя Україна!  

Життя навчило його мудрості жити в злагоді із собою, чинити добро, проявляти жертовність, навіть тоді, коли, здається, що вже нема чим жертвувати.  

Наш талановитий і патріотичний земляк ніколи не працював заради нагороди, ні в кого нічого не просив, але віддавав усе за покликом душі і велінням серця. Власне, за таким принципом він живе і творить донині.  

                               
Марія БЕЗКОРОВАЙНА, 
спеціальна кореспондентка газети «Сільський господар» у США і Канаді  

На світлині (зліва направо): Петро Гринчишин, письменник Михайло Слабошпицький, колишній телеведучий української програми "Світогляд" (м. Торонто) Стефан Березовський.
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували