Вона з дитинства любила квіти, їхня хата завжди танула у хвилях усієї палітри кольорів, коли розцвітали нарциси, тюльпани, півники, півонії, троянди, гладіолуси, чорнобривці і айстри. Але, побачивши квітучі кущі рододендронів, щиро позаздрила киянам, яким щодня можна було побачити цю красу, не те, що їм, селюхам, яким далі свого городу нічого такого не світить. Ну як, селюхам? Вони, взагалі-то жили у колишньому райцентрі, але городів вона мала не менше, як її сестра у селі – загалом 30 соток. Було біля чого погнути спину, тим паче, що і на роботу встигала, бо її, кухаря ресторану, на пенсію не випихали, видно, боялися втратити клієнтів. 

Але якщо чогось дуже хочеш… Син на її 62-й день народження прийшов із незвичним подарунком. Вручив їй конверт, у якому лежали квитки до Києва (туди і назад). 

– Мамо, завжди при таких оказіях бажають здійснення мрій, а ми з сім’єю вирішили одну мрію тобі здійснити. 

– Русланчику, та я ніколи так далеко сама не їздила. Та й де я там буду жити цілих три дні? – занепокоїлася іменинниця. 

– Не хвилюйся, ми усе врахували і сплатили, забронювали номер у хорошому готелі. Щоб ти бодай раз у житті собі ні в чому не відмовляла. 

Хоч-не-хоч, треба їхати, бо сина образити вона не могла. Але, коли зайшла у свої апартаменти, то аж зупинилася від несподіванки. Це був номер для багатих: вишуканий стиль, дорогий дизайн і, головне, чудовий вид на місто і Дніпро. Вона аж розгубилася: перед нею було дивне поєднання величі і розкоші древнього міста, що потопало у цвіті каштанів. Але те, що вона побачила у ботанічному саду, примусило її забути про все на світі. Перед нею розкинулася плантація рододендронів, які здалеку були схожі на рожеві, червоні, фіолетові і навіть жовтні хмарки. Люба зрозуміла, що те, що вона очікувала тут зустріти, було слабкою тінню того, що вона побачила. 

– Сину, якщо є десь на землі рай, то він тут, – відразу зателефонувала Руслану. 

Три дні у столиці минуло як у казці. Вона як досвідчений кулінар вивчала страви із місцевого ресторану, багато чого взяла собі на замітку: чому б не здивувати і своїх земляків такою смакотою? А нафотографувалася стільки, що телефон аж пищав від перевантаження. Але ж треба буде показати все внукам і колегам – такого навіть у телевізорі не побачиш.

Перед від’їздом прийшла ще раз до своїх рододендронів. 

– Прощавайте, мої любі, – гладила рукою їх ніжний цвіт, сповнений королівської величі. – Можливо, ми ніколи більше не побачимося, але дякую вам за те, що я пережила за ці дні. Такого у моєму житті ще ніколи не було. 

У поїзді їй не спалося. Подумки гортала сторінки свого життя, листаючи їх, наче книгу, з якої вже багато чого почало забуватися. І раптом зрозуміла, що центральне місце у цій книзі займає її син, її єдина дитина. Виявляється, що саме для нього вона жила, працювала, чогось досягала. Важко зітхнула: завдяки Руслану вона вижила тоді, коли, здавалося, життя скінчилося… 

Руслану, здається, тоді дев’ять років ледь виповнилося. Чоловік знову страшно запив і кожен день, тільки-но вона поверталася з роботи, у домі починалися сварки і скандали. Дмитро сидів без роботи, з якої його турнули за пияцтво і, здавалося, від ранку до вечора думав, за що би ще причепитися до Люби. І те, що вона мовчала, ще більше злило благовірного. Знову почав простягати руки. Одного разу, коли дитина заступила собою маму, татуньо, важко дихаючи і роздуваючи ніздрі, як бик перед коридою, прошипів: 

– Руслане, вступися. Ти не знаєш, яка вона і що вона мені зробила. Як я тобі то розкажу, то зненавидиш її так само. 

Люба ледь заспокоїла тоді дитину. Сиділа довго біля його ліжка, розказувала, як вони будуть гарно жити і все в нього буде, що мають його ровесники. Хоч її серце кров’ю обливалося, бо добре розуміла, що за одну її зарплату, на яку живе троє людей, багато не купиш. Але найбільше її мучила ота чоловікова погроза: а що, коли і справді розкаже? Як маленьке дитяче серденько це переживе? 

Не спала цілу ніч. А вранці вирішила провести сина до школи. Руслан здивувався, раніше мама ніколи такого не робила, бо ще удосвіта зазвичай бігла на роботу чи на город. Але Люба відразу це пояснила: 

– Є, сину, у мене до тебе серйозна розмова, а тобі вирішувати як бути далі. Коли ти мав два рочки, ми з тобою жили у бабці. Тоді я пішла від нашого тата, бо він напився і сильно мене побив, так що я попала із переломом у лікарню. Після того приїхала бабця і забрала нас із тобою до себе. Усі радили подати на тата заяву в міліцію, але він приїжджав, на колінах благав, аби я того не робила, а він за це назавжди лишить нас із тобою у спокої. За якийсь час прийшов до нас дядько Андрій, пам’ятаєш його, бабцин сусід, і сказав, що готовий женитися на мені. Обіцяв, що виховає тебе як рідного, а мене ніколи і пальцем не вчепить. Мама і сестра в один голос радили: іди за нього, будеш мати захист. Ну я і погодилася. Прожили ми з ним мирно чотири місяці. Я і не знала, що так можна жити. Він і справді дбав про нас і не ображав ніколи. А тато наш часу не гаяв. Відколи я пішла з дому, перестав пити, пішов працювати, а тоді прислав до мене свого адвоката і той у деталях пояснив, що Дмитро Ілліч збирається відсудити у мене сина, бо я, виявляється, гуляща жінка і живу з ким попало. І я тоді дуже пошкодувала, що не подала вчасно заяву в органи, не зняла побої і не оформила розлучення. Той адвокат укінці сказав, що єдиний вихід у мене, якщо я хочу жити із сином – повернутися до законного чоловіка. І я повернулася, бо не уявляла собі, як ти житимеш без мене, а я – без тебе. Ось тепер, дитино, ти знаєш усю правду, яка погана в тебе мама. 

Руслан слухав мовчки і не перебив її жодним словом. А потім зовсім по-дорослому спитав: 

– То ти, мамо, через мене повернулася до тата, який і далі над тобою знущається? От побачиш, я виросту і тебе ніхто-ніхто не зможе образити. Я буду твоїм захисником. 

Люба не могла говорити. Сльози стиснули горло до спазму. Обняла сина, поцілувала його в неслухняний задеркуватий чубчик:

– Який ти у мене уже дорослий.

…Ще зі свого купе вона побачила Руслана, що біг за її вагоном. На пероні обнялися і вона звично поцілувала сина в чуб, тепер уже гарно вкладений, але зі срібними ниточками першої сивини. 

– Як там твої, усі здорові? – запитала насамперед. 

– Так, і зараз ми їдемо до нас, бо діти не можуть дочекатися бабусю, а Настя навіть торт спекла. Ти краще, розкажи, мамо, чи тобі сподобалося? 

– Сподобалося? Не те слово! Завдяки тобі, синочку, я побувала у раю. Знаєш, спочатку навіть трохи сердилася, що ти так потратився. Але потім зрозуміла, як ти хотів здійснити те, про що я боялася навіть мріяти. 

– І що, мені вдалося? – запитав весело.

– На 200 процентів! Знаєш, я собі подумала: от прожила я життя і ніхто ніколи, крім тебе, не дарував мені більшого подарунку, як деколи букет чи шоколадку. А тут… Я знаю, цей подарунок коштував тобі немало. Але він був для мене удвічі дорожчий, бо він – від сина. 

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували