– Василю Івановичу, звідки ця схильність «ускладнювати»?  

– Не знаю, але в житті справді часто чув: «Не ускладнюй». Впирався цьому, бо  ускладнювати – це бачити явище в максимальному спектрі проявів, сценаріїв буття і думати, що з ним робити, спрощуючи його. Це не легко, але з таким підходом більше шансів добратися до якісного рішення. Ще студентом збагнув його, і були викладачі, які це підтримували. Тепер він спрацьовує лише за умови, що люди, з якими опиняєшся у спільному просторі, структурно і методологічно мислять подібно. А так буває далеко не завжди, тому потрібно бути гнучким, варіативним у думках і судженнях. 

І ще одне: всі роки робота, якою займався, вимагала вміння думати інакше, ніж усі, а тепер це виявилося непотрібним. Цей «інший тип мислення» нагромадив мені немало проблем.  Отак живу… 

– У Вас на підприємстві люди з таким мисленням є? 

– Є! І є підстави сподіватися, що їх ставатиме більше: належно організовані фахівці ростуть і за цим критерієм. 

– То які проблеми та явища є для вас складними?  

– Їх багато. На перше місце поставив би родинну ситуацію, коли людина формується, шукає власний шлях, їй потрібно вибороти власний простір, утвердитися в ньому. Це завжди і всім непросто, часто бувають конфлікти, але від того, яким є цей шлях і чим він завершується, залежить подальше життя людини. Мені в цьому сенсі пощастило. Тато не надто заважав вирости самостійним, відчутися самодостатнім, тобто впевненим у собі й відповідальним за себе. Раніше я цього не розумів, а тепер знаю, що так було. І було правильно.   

Я молодим думав: у тата чотири класи школи, а я в університеті навчаюся, багато читаю і пишу – куди йому… А він по сільському мудро не тиснув на мене і тактовно настановляв. Певен, що добра освіта дає багато, але хлопцеві потрібен зразок життєвої мудрості, працьовитості, ставлення до дітей, які базуються на сумлінні, вірі, моралі, досвіді тата. А якщо він довіряє і чуттю матері (там працює серце), то здобуває велику життєву силу. З батьками мені пощастило, хоч у моїй юності ми багато дискутували. 

Удруге людина опиняється в схожій ситуації, коли вже її діти виборюють власний простір. Мушу визнати: маючи добрі наміри, багато чого знаючи та розуміючи, не вберігся від помилок. Мабуть, така закономірність життя, що кожен на своєму часовому горизонті опиняється перед однотипними викликами і робить подібні помилки.  

– Принаймні Ви вмієте їх визнавати… Така риса допомагає легше вибиратися зі складнощів  життя? 

– Якоюсь мірою так. Але краще  не потрапляти в таке, бо незалежно від того, маєш рацію чи ні, довго караєшся, усвідомлюючи і відчуваючи, що найдорожчим  людям також прикро. 

– У контексті розповідей про родину, чи не болить, що внуки і правнучка ростуть, роблять свої кроки в житті не за такої Вашої участі, як би хотілося?

 
– Для мене це вкрай болюче питання – не вистачає їхніх голосів, сміху, енергетики. Дуже багато щемливого вирує в мені, пов’язаного з ними. Постійно про них думаю, часто – на межі сльози, усвідомлюючи, що вони, їхнє тепло мені більше потрібні, ніж я їм. І нічого не вдієш – така воля життя. 

– Багато людей втікають від особистісних проблем зосередженням на професії та роботі. А Ви? 

– І в мене, очевидно, так. Із вибором професії мені пощастило. Бо якщо людина обирає професію без покликання, а в її роботі не задіяна душа – це гнітючий тягар. Мені вдалося обрати фах, для якого, мабуть, народився. І багато років насолоджувався тим, чим займався, хоча легко не було і проблем вистачало. За все, що там відбувалося недоброго і не відбувалося доброго, відповідальним вважав себе. І терпів, бо знав, що ті справи – мої призначення і покликання, а всі проблеми є оцінками моїх помилок і невдач. 

Я жив роботою, але ніде й ніколи не приростав до місця чи посади, легко звільняв їх і йшов, не повертаючись, не заважаючи тим, хто заступав мене. Навіть тоді, коли  задумував, започатковував, «виколисував» і ставив на ноги справу.  

Тривалий час не уявляв, як ведеться людям, коли  серце, душа і ментальність в одному місці, а розум і енергія – в іншому. Як їм за таких обставин організувати життєві сили. А недавно переконався, що це можливо, головне за незвичних і начебто «не твоїх» обставин життя знайти новий сенс. Це допомагає не тільки витерпіти обставини, а й вжитися в них, навіть полюбити їх і вважати своїми. Такою виявилася моя особистісна трансформація в «Іванівському», хоча дуже звивистою вона була. 

– Оскільки Ви погодилися очолити «Іванівське», то чи думали, їдучи сюди, що це тимчасово. І наскільки ситуація змінилася тепер?  

– Не думав так. Знав, що вже іншої роботи в мене не буде – працюватиму тут стільки, скільки Господь відміряє часу і сил. Зрештою, коли їхав до Іванівки, маловиразно уявляв тутешні обставини і яким мені бути. Розраховував на досвід, уміння вчитися, навички роботи і на адаптивний потенціал, випробуваний вживанням у різні фахові і людські середовища. Реальність виявилася значно складнішою – вкрай агресивно спрацював «проти» людський чинник. І село тепер уже не таке як думав: тут структуруються різноманітні інтереси, гострішає конкуренція. Тепер уже потрібно шукати платформу для консолідації різноманітних сил, долаючи упередження, нагнітання недовіри, плітки.  

Одна з них, скажімо, про те, що через випадок із тимчасовим погіршенням здоров’я я вже не працюю, повернувся до Києва, а підприємство є намір продати. Усе це – неправда! Спостерігаю, що декому хочеться, аби «Іванівське» здеградувало, а Теремко – «провалився». Доведеться їх розчарувати: ми працюємо, справляємося з проблемами (де і коли їх нема?) розвиваємося і думаємо про майбутнє. А Теремко ніколи не провалював роботу, навіть давав їй новий імпульс чи виводив її на вищий горизонт.  

– І що –  Вас напружують ці недовіра та плітки? 

– Не сказав би, що особливо. Але дивує, навіщо це робити. За моїм переконанням, ті, хто застряг у цьому, дискредитують себе, а не підприємство чи мене особисто. В «Іванівському» є хороші фахівці і загалом якісна команда. Є розуміння, якими бути і що робити, є і результати, які свідчать, що час і можливості не марнуємо. Сподіваюся, так буде і надалі. 

– Йдеться про будівництво нових підрозділів? 

– Не тільки. Хоча будувати треба і будемо продовжувати це робити. На порі – заміна техніки на потужнішу і досконалішу. Працюємо над підвищенням родючості земель, передусім завдяки органічним добривам. Адже є поля, що не бачили їх давно. Ще одне завдання – раціональніше застосовувати мінеральні добрива.  

– Свого часу в газеті «Свобода» Михайло Іващук спрогнозував, що Ви, вочевидь, ще захочете написати головну книгу свого життя – про поле.  Справді є таке бажання?  

– Ці слова Михайла Григоровича, якого глибоко шаную, сприймаю в широкому сенсі – як метафору. А про текст неготовий ще думати, бо творчість потребує усамітнення, відсторонення від суєти днів. Поки що в  мене інша ситуація. До того ж, мене найбільше цікавить людина: як вона визріла і змінювалася, який шлях подолала в часопросторі, як світ впливав на неї, на що впливала вона у світі і в собі. Я маю незакінчену наукову монографію про це. Коли вдалося б її  викінчити, могла б стати працею мого життя. Невпевнений, що теперішні обставини мені це дозволять. У прозі більше шансів, бо там інакша праця. Вона – теж про людину (людей), для яких жити – як полем іти. Михайло Іващук, з яким працювали разом у Тернополі, добре знає мене, мій характер, то, можливо, щось і напророчив – трохи зачекаємо з конкретизацією. 

– Якось Ви зізналися, що неправильно оцінювали свої кондиції і занадто перевантажували організм. Що б Ви порадили людям віком 60 плюс?  

– Жити своїм розумом, вчитися, розвиватися, виправляти помилки, вірити в себе, не лінуватися і не жаліти себе. І ще дуже важливо: коли щось починає тебе нищити – не піддатися, вийти за межі його впливу. Більше нічого не скажу, бо це дуже потужний виклик – жити розумом і вчитися. Здоров’я і силу можна повернути, коли є знання, віра, воля і завзяття. А вони є, як і перевірені життям друзі, які допомагають мені робити це з розумом і дорожити шансами. 

Охоче зустрічаюся з усіма, хто налаштований бачити правду наших реалій, ділиться знаннями і досвідом, критикує, радить і, можливо, думає, що не такі вже ми безталанні. Вони сильні й авторитетні. Прислухаюся і придивляюся до них, їхніх досвідів, дорожу стосунками з ними. 

– Тоді останнє запитання: наскільки Ваше становище і Ваше життя змінила б інформація про закінчення війни та перемогу України?  

– Навіть не знаю як відповісти. Це дуже очікувана подія, але спрогнозувати свій стан у той момент складно. Бо мир – це відсутність смертей, руйнувань та інакші сльози. Але якою буде його ціна – понищені життя і здоровʼя людей, поруйновані земля  та будівлі, чи і втрачені території (навіть при збереженні суверенітету)? А водночас і думки: як бути? Бо навіть при тому, що суспільство, народ згуртувалися у війну, вона ж і розділяє. По лініях болю, визнання-невизнання, був-не був, де був… Людські емоції, любов і ненависть переклепати неможливо новиною про перемогу. І неможливо загасити вогнище, полум’я якого обпікає серце і душу. Тобто перемога – це дуже жадана подія, але  якою вона буде – ще одна невідомість. Непроста… 

Василь ТОМИН 

На світлині: Василь Теремко (спарава) з генеральним директором компанії "Агропродсервіс" Андрієм Бараном.




 

0

0

0

0

Ви вже відреагували