Перед тим були велелюдні урочини у сільському будинку культури з нагоди ювілейного десятого випуску вихованців Завалівської середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (такою була її повна назва), яку одночасно у результаті освітньої реформи закінчили десяти- та одинадцятикласники (по два класи) – загалом майже  девʼять десятків учнів. Наказ читала заступниця директора з навчально-виховної роботи М. Й. Фостій, атестати зрілості вручав директор Ф.Ф. Мазуренко. 

Нелегким був шлях шкільною наукою для моїх ровесників-земляків. Після Марківської початкової школи, де вчив нас незабутній волинянин І. В. Кальчук, довелося з пʼятого по восьмий клас ходити за 4 кілометри до Завадівської неповної середньої школи. Радію, що й нині живе її директор, 93-річний І. Ф. Сметана та вчителька української мови і літератури Н. І. Фадеєва (тоді – Сагаш), яка наближається до свого 95-річчя. Сподівалися продовжувати навчання у Товстобабах (Високому), але школу там позбавили статусу середньої. До Монастириськ, які належали до Бучацького району, з нашого села 15 км, до Горожанки – 9. А що як попроситися до Завалівської на Бережанщині, де ніхто й ніколи з марківʼян не вчився, бо туди 7 км, а скороченим шляхом – 5,5? Подавши першим заяву директору і почувши від нього підтримку й доручення привести друзів, я переконав у доцільності вибору Павла Гладкого, Остапа Роговського, Віру Баліцьку, Іванну Яворську та Ганну Ніжаловську. 

Завалів був тоді і, сподіваюся, є великим освітнім центром, де навчалися діти з десяти населених пунктів Підгаєцької зони: Завалова, Маркови, Затурина, Середнього, Заставчого, Яблунівки, Носова, Лисої, Панович і Гнильчого. Але про підвезення до школи, як і про гаряче харчування, тоді не йшлося. Для тих, хто потребував, пропонували шкільний гуртожиток інтернатного типу (завідував ним Л. С. Душняк), але місця там були обмежені, та й не кожен із нас міг піти на цілий тиждень із дому. Моя дочка, внучка і внук, правнучка Яринка, яким пощастило ходити до Монастириської школи лише за 150 метрів, дивуються, як мені вдавалося долати таку далеку відстань. Адже дорога пролягала поміж колгоспні поля і через перелісок, не завжди йшли групою, зрідка й поодинці шість разів на тиждень (субота була робочою). Графік строгий: виходили з дому о 7-й ранку, щоби встигнути на урок, який  починався о 9-й, а за гарної погоди – ще й на фіззарядку на подвірʼї. Не маючи добротного одягу і взуття, поспішав під час осінньої сльоти, зимових заметів і ожеледиці, березневих талих вод і перших травневих гроз. За перші дідову й бабину пенсію мені купили на щодень бавовняний костюм, який у нас у селі називали цайґовим, а за другу – кирзові чоботи. До неділі мав один костюм із кращої тканини, пошитий сільським кравцем Романом Королевичем, але широкі штани з манжетами і двобортні піджаки почали виходили з моди, тож на випускний довелося позичити убрання в сусіда Ярослава Суканця. Харчування теж було далеким від нинішніх норм: брав із дому два варених яйця, хліб зі смальцем чи домашнім мармеладом, а замість гарячого чаю – холодна вода зі шкільного бачка. 

Попри те, вчитися було цікаво. Повік не забуду таких досвідчених педагогів як І. Є. Сиван, Є. Я. Дояк, О. І. Курис, Я. Б. Болукало, О. І. Клюба, С. Є. Клюба, А. А. Огородник, О. І. Мʼякуш, Д. В. Лагошняк, М. М. Сиван, Є. М. Кіцик, інших.  

Два роки навчання у Завалові – мої найцікавіші у шкільному житті. Хоча ніколи не збиралися після випускного усім класом, памʼятаю поіменно однокласників: Богдан Суканець, Михайло Твардовський, Ярослав Кудла, Богдан Савич, Василь Кубай, Галина Білецька, Галина Банах, Степан Палащук, Євген Мороз, Богдан Цюрпіта, Євгенія Масна, Марія Вітенок, Євген Галів, Леся Тупісь, Катерина Перестюк, Надія Панашій, Стефанія Хрептак, Стефанія Хода, Емілія Ласкова, Стефанія Кравс, Ольга Шав’як, Євгенія Шаюк.  

Був би радий, якби хтось із наших випускників прочитав ці спогади й відгукнувся. 

Приємно, що дорогу з Маркови до Завалова, якою шість десятиліть тому ходило моє покоління, ми відкрили для своїх наступників. Тут вчилися вже у новому триповерховому корпусі школи нинішні начальник клініки судинної хірургії Головного військового госпіталю України, полковник медичної служби Володимир Роговський, проректор Київської православної богословської академії о. Василь Дідора та багато інших моїх молодших земляків. 

Ніби вчора все діялося, а насправді за плечима ціла епоха. Віриться й не зовсім, як швидко все промайнуло; за словами поета-пісняра, «наче спалах зорі на світанні». 
І тільки спогад з давнини 
Веде крізь ліс, пшениць лани 
І битим шляхом, й манівцями 
Спішу до неї за знаннями. 

Вже старість пнеться до віконця, 
Та не заслонить сходу сонця 
Червневого на видноколі 
Дорогою в життя зі школи. 

Євген КИФОР, 
випускник 1966 року Завалівської середньої школи на Підгаєччині 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували