Тернопільська обласна наукова бібліотека спільно з Тернопільським відділенням ГО «Українська бібліотечна асоціація» створила фільм «Імерсивний світ Івана Марчука». З нагоди ювілею творчість митця широко представили на виставках  «Я сколихнув цей світ» у Музеї історії Києва, у Хмельницькому художньому музеї «На одній ноті», у приміщенні Вінницького обласного художнього музею «Мистецтво – це те, що робить людей добрими», у   Мистецькому центрі «Шоколадний будинок» – філії   Національного музею «Київська картинна галерея». Благодійна фундація Івана Марчука у культурній столиці Європи, Відні, в Оранжереї Шенбрунн організувала урочистий вечір і виставку «Дорогами життя». 

«Дайте мені тисячу років – я розмалюю небо від Києва і до Львова, поєднаю цим малюнком місто мого старту і столицю країни, яка дала мені крила!» – казав мені Іван Марчук в інтерв’ю після повернення зі США, чверть століття тому, і обіцяв не повторитися. 20 років йому довелося шукати себе поза межами рідної землі: жив у Канаді, Австралії, США. До цього – 20 років він був заборонений у рідній державі. Але потім став найтитулованішим художником України. Його картини є на всіх континентах у понад тридцяти країнах світу. І якби їх всі зібрати, а це понад п’ять тисяч, то небо з’єдналося б між містами України і «зазірковіло» його працею.  

А тут з нами геній мистецтва, той, хто робить планету змістовнішою і красивішою. На моє привітання з ювілеєм і побажання розмалювати небо хоч над Віднем, він гірко усміхається, дякує і каже, що болить йому, що небо над Україною тепер розмальовують ворожі дрони і балістика. 

– І все ж повернемось до ювілею. Яку історію життя Ви б хотіли згадати сьогодні? 

– Не хочу згадувати, як мені довелося працювати роздвоєним у період панування методу соцреалізму: малював офіційно і, винайшовши свій «пльонтанізм», працював іншою малярською манерою неофіційно. Не вписувалася тоді моя творчість в шаблони і визнавалась «ідеологічно шкідливою». Скажу про еміграцію, яка стала не втечею від батьківщини, а пошуком простору, де можна було просто працювати. Я завжди малював рідну землю, дихав нею. Мені тоді вдалося в десять разів більше зробити за кордоном, ніж в Україні.  Сьогоднішня еміграція вимушена, але хочеться писати натхненні картини, щоб люди вірили у світлий завтрашній день.  

– Завдяки своїм талантам Ви здобули виняткове визнання, ставши символом своєї епохи. Які вони – тягар чи крила слави? 

– Ніколи не думав про славу. Мені здається, що я все життя експериментував, картина за картиною. Усі 15 періодів, 15 Марчуків винаходив, аби не повторитися. 

– Ви вперто не номінуєте 16-го Марчука, хоч понад 200 картин спротиву і незламності Віденських експресій, рапсодій засвідчують, що це новий виток зрілого художника? 

– Це ще один цикл, з яким я також не думаю про славу. Чи відчиняє вона двері мені чи зачиняє? Важко сказати. Обіцяних музеїв в Україні немає, та й не до цього тепер. Другий рік тривають суди за авторські права на поширення творів. Але моя творчість для людства, це розповідь про Україну і сповідь. На виставках люди дякують за можливість подивитися в глибину себе, в явища, що нас оточують.  

Із великим успіхом мої виставки побували в багатьох країнах, дарували тільки позитив, зачарування. Глядачі плачуть біля моїх картин не від болю, а від рукотворного дива і очищення мистецтвом. У Бангкоку зі мною віталися в поклоні. Я зустрічався із Папою Франциском у Римі, мав персональну виставку «Епічна реальність» під егідою Посольства України при Святому Престолі у Римі. Другий рік триває міжнародний конкурс «Шляхами Івана Марчука» ініційований Українською  суботньою школою у Відні, на який зі всього світу вже надійшло понад 500 малюнків. У Тернополі вже 10 років є обласна премія мого імені для відзначення юних талантів. Оце і є та найбільша  для мене нагорода.  

– Винайдений вами  «пльонтанізм», що занесений без перекладу в міжнародні мистецькі енциклопедії, став національною спадщиною України. Для мене це як заплутане павутиння Вашого філософського бачення життя, де лінії танцюють, пульсують, оживають. Чи це тільки техніка, декоративний ефект?  

– Це, скоріше, спосіб бачення світу, адже вперше підштовхнуло мене повторити це і зробити ще краще, коли глянув у саду через голе гілля на небо, «запльонтане» візерунком. А це слово я чув від мами, коли  вона розчісувала моїм трьом сестрам запльонтане волосся. Цей стиль – моя філософія душі, форма внутрішнього виживання. Я «запльонтую» десятки кілометрів ліній, щоби зробити один сюжет. Малюнок складається з того, чим живе наш світ: із штрихів пам’яті, ран і переживань, тихої мудрості, тягару дрібниць, він ніколи не стоїть перед очима спокійним і готовим до споживання. До мене в світі так ніхто не малював. Це пекельна техніка. Я все життя шкодую, що можу працювати тільки однією рукою, хотілося б зробити одразу і багато.  

– Я і з тисячами шанувальників Вашого мистецтва тішуся, що нам випало жити в епоху Марчука, радію гарним вістям про Ваш внесок у благодійні аукціони, кошти від яких ідуть на допомогу ЗСУ, про виставки, які постійно тривають, як не в Україні, то у світі. Наскільки впевнено почуваєтеся в такій розмаїтій аудиторії? 

– У мене хороша вчителька Тамара Стрипко, яка тримає мене в строю в ногу з часом. Тішуся, що я дожив до такого дива техніки. Марку з моїм портретом спроєктував штучний інтелект і вона мені подобається. 

– Про Вас написано тисячі статей, понад пів сотні книжок. Чи могли б виділити щось із інформаційного загалу? 

– Це пʼятитомне видання «Голос моєї душі», українською і англійською мовами, яке містить понад 3000 творів. Презентація відбулася минулоріч на вернісажі виставки у Ватикані. Цьому передувало понад  три роки наполегливої роботи в архівах, музеях, соціальних мережах. Безпрецедентний проєкт неоціненною мистецькою і понад 15 кг реальною вагою. Мистецтво – це важка штука! (сміється). Такого видання не має жоден художник. Хотів би ще виокремити каталог моїх творів під назвою «Пробудження».  У ньому є  зображення картин, які я у різний час передавав музеям України, а також роботи з численних приватних колекцій. Окрема подяка колекціонеру й підприємцю Андрію Кратюку, завдяки якому каталог побачив світ українською та англійською мовами.  

– Дякую, Іванку Степановичу, за те, що Ви є, що  ми будемо і надалі  розповідати про Ваші нові проєкти, бо, знаю, що вони у Вас є. Отож, які  плани? 

– Доживеш, Людочко, до 90 років, тоді і знатимеш про глибину планів. Але я впевнений, що поки жива людина, по-живому і думає. Ми відклали виставки у Швейцарії і Великій Британії через суди, які тривають. Хочеться, аби вони закінчилися справедливою перемогою. Поновимо виставковий рух, бо про Україну треба говорити, показувати, яка вона красива, щоб вона підтримкою ставала сильнішою у протистоянні ворогу. А я зі своїми планами, новими полотнами, виставками сприятиму наближенню перемоги. Поспішаймо робити добро.  
Іван Марчук – правдивий, незалежний, позитивний, у своїх виставках показує дорогу до України. Він упевнено йде до перемоги у Відні, у судах, полотнах, виставках, є зразком нашої незламності, який вірою у свій талант, внутрішньою наполегливістю зробив сам себе легендою сучасності. З роси і з води вам, шановний маестро!  

Людмила ОСТРОВСЬКА, 
спеціальна кореспондентка газети «Сільський господар» у країнах Європи 
м. Відень (Австрія) 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували