Він зупинився, зачудований красою саду: дерева там цвіли так густо, а аромат був таким солодким, що здавалося, ніби саме небо спустилося на землю. 

– Дідусю, – гукнув юнак, – як вам вдається виростити такий сад? У сусідів дерева теж цвітуть, але ваше цвітіння – особливе. Воно немов світиться зсередини! 

Старий усміхнувся, витер піт із чола і запросив юнака до лавки під старою яблунею. 

– Знаєш, синку, – мовив він, – більшість людей думає, що дереву потрібні лише вода, сонце та добрива. І це правда. Але дереву, як і людині, потрібна ще й любов. Кожного року, коли приходить квітень, я роблю одну дивну річ. 

– Яку саме? – зацікавився хлопець. 

– Коли я бачу, що бруньки готові от-от розкритися, я виходжу в сад і згадую все добро, яке мені зробили люди за цей рік. Я згадую кожне лагідне слово дружини, кожну допомогу сусіда, кожну щиру посмішку перехожого. Я немов збираю це світло у своєму серці, а потім торкаюся руками стовбура кожного дерева і дякую Богові за те, що я не один у цьому світі. 

Юнак здивовано підняв брови. Старий продовжив: 

– Розумієш, квітень – це час великої надії. Земля відкривається, щоби прийняти зерно, а дерева відкриваються, щоби показати цвіт. Якщо ти тримаєш у собі образу чи холод, твій «внутрішній сад» ніколи не зацвіте на повну силу. Добро – це те саме весняне сонце. Тільки від його тепла розквітає не лише природа, а й людська доля. 

Юнак замислився, а потім запитав: 

– А що робити, якщо рік був важким і згадати майже нічого? 

– Тоді, – відповів садівник, – стань сонцем сам. Зроби добро першому, кого зустрінеш. Посій зерно радості в чужу душу – і ти побачиш, як у твоєму власному житті почнеться справжня Весна. Бо квітень – це не просто місяць у календарі. Це стан душі, яка навчилася любити. 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували