Цей костюм був найдорожчим «луком», як каже молодша сестра, у його гардеробі. Тим більше, що заробив на нього сам, ціле літо працюючи на будові. Робота була важка – носив відра з піском чи щебенем, аж поки на долонях виступили криваві мозолі. Тоді трохи підлікував руки – і далі на «шабашку». Зате заробив на цей костюм і навіть на велосипед, про який мріяв із раннього дитинства. Хотів, щоби батьки прийшли на випускний у школу і побачили, як їх найстарший син отримує золоту медаль у новому шикарному одязі. Але не вийшло: тато з мамою тоді знову пішли у запій, то добре, хоч, що не з’явилися і не осоромили хлопця перед однокласниками та вчителями. 

Ці невеселі роздуми перервала секретарка, що зайшла в аудиторію і виразно наказала Івану Михайленку, тобто йому, зайти до декана. Іван відразу зірвався з місця. Він недавно мобілізувався з армії, а там усі команди виконуються чітко. 

Декан уважно оглянув хлопця з голови до ніг і одразу сказав: 

– Ти – людина уже після армії, закінчив ПТУ, бачив трохи життя, то у нас тут є ідея зробити тебе старостою групи. Згоден? 

Але відповіді декан не дочекався, бо у нього голосно задзвонив телефон. 

– Де прорвало? – закричав він у трубку. – Викликай сантехніка! Як ніде нема?! Чекай, зараз щось придумаю. 

– Вибач, Михайленко. У маминій квартирі на кухні кран прорвало. Мушу майстра шукати. 

– Та я можу поїхати. Я ж сантехніком трохи працював, – почав було Іван, але не закінчив, бо декан уже одягав піджак: «Ідемо!».

У передпокої стояла велика калюжа, а на кухні метушилися дві жінки – старшого віку і зовсім молода дівчина. Іван швидко скинув піджак і взуття і побрів у напрямку прориву, в моменті скупавшись під струменем холодної води. Коли перекрив кран, то почав допомагати господиням черпати воду, хоча з’ясувалося, що господиня тут одна, Жанна – сусідка, що прибігла на поміч Марії Миколаївні. Потім вони утрьох пили чай із абрикосовим варенням, яке Іван куштував уперше у житті. 

– А що, мама тобі такого не готувала? – засміялася Жанна, почувши про це. 

– У мене ніколи не було… мами, – чомусь збрехав, червоніючи, хлопець. Не хотілося при такій красивій дівчині зізнаватися, що у них удома не те що варення абрикосового ніхто не варив, а часто-густо навіть картоплю чи якийсь супчик він сам готував молодшим братикам і сестрі, щоби перестали просити їсти. 

Запала мовчанка. Жанна співчутливо глянула на нього і взяла за руку. 

– Вибач, я не знала. А моя мама теж не зі мною, бо вже 5 років в Іспанії. То ми з молодшим братом самі господарюємо.

Від того дотику в Івана аж дихання збилося – такі її руки були ніжні і якісь особливі. А очі… Зелені, як у мавки, і дуже добрі. 

Поки на балконі у Миколаївни сохли штани і сорочка, у чужій футболці і в шортах Іван гуляв із Жанною по парку, що розкинувся якраз біля їхнього будинку. Вони говорили й говорили, перебивачи одне одного, бо, як виявилося, у них багато спільних уподобань. Йому хотілося одного: щоб його одяг на тому балконі сох якомога довше. Відтоді вони почали зустрічатися. Жанна свідомо не бажала іти ні в яке кафе, розуміючи, що у хлопця на це просто немає грошей. У неї на кав’ярню би вистачило, але знала, що Івана може цим принизити. Зате так весело було відкривати для себе його величність Львів, відшуковувати такі цікаві місця, про які навіть не всі львів’яни знають.

Одного разу вони гуляли по Стрийському парку, коли Івану хтось зателефонував. 

– Мушу терміново їхати додому, – схвильовано сказав він. – Сестра потрапила до лікарні. Мама каже, що треба її на консультацію у місто везти. 

– Мама? – перепитала здивовано Жанна. – Ти ж казав, що в тебе її нема. 

– Та то я так, фігурально, – Іван із жахом відчув, що шанс на правду він уже втратив, а зараз треба якось вирулювати. 

– Фігурально ти прикинувся сиротою і відрікся від власної матері? – у голосі Жанни з’явилися нові, не знані досі нотки. 

– Ні-ні, зараз усе поясню. Я зовсім не відрікся, просто мама в мене не така, як інші, розумієш? 

Жанна заперечно похитала головою. 

– Ну, вона п’є… 

– Але ж через це вона не перестала бути твоєю мамою… Не вийде у нас із тобою нічого, Іванку. Сам знаєш, чому, – вона круто розвернулася і пішла, не озираючись. 

А він стояв, як укопаний, помаленьку усвідомлюючи, що це кінець, бо знав, що Жанна йому ніколи цього не простить. 

Жанна ішла по осінньому Львову і захлиналася від сліз, не помічаючи здивованих поглядів перехожих. Сьогодні вона втратила хлопця, з яким уже уявляла собі майбутнє, і втратила не через брехню, ні. Втратила через зраду. 

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували