Він соколом у небо полетів,  
Мабуть, такого Бог хотів,  
Тож спи спокійно в небесах,  
Твій подвиг житиме в віках. 

Напередодні російської агресії, командування 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, що дислокувалася на херсонському напрямку, відчуваючи російську загрозу із Криму, тримало особовий склад  у бойовій готовності. Як згадував побратим Віталія Скакуна матрос Олександр Ткач, їхнє інженерно-саперне відділення 137-го окремого  батальйону бригади, що розміщувалося поблизу міста Генічеськ 24 лютого 2022 року о четвертій годині підняли по тривозі.  Перед підрозділом було поставлене завдання знищити автомобільний міст між Генічеськом та Арбатською Стрілкою, що мав важливе  стратегічне значення для просування ворожої бронетехніки. Вибухівки було вдосталь, яку швидко заклали на стратегічний об’єкт і розтягнули котушки. До світанку все було заміновано і готове до підриву моста, аби зупинити просування ворожої танкової колони з пів острова. Виконавши роботу, сапери відійшли, а Олександр Ткач і Віталій Скакун залишилися, зайнявши безпечну відстань від місця підриву і чекали наказу. Невдовзі надійшов наказ – «Міст підірвати!»  Натиснули пульт – і нічого не вийшло. Перша спроба підірвати його не вдалася.  Підійшли ближче до мосту. Нічого не вийшло із другої і третьої спроби, про що доповіли командиру, який наказав негайно відходити. Часу щось виправляти уже не було – танкова колона стрімко насувалася. Віталій не роздумуючи, гукнув: «Саня відходь! Я сам! Відходь, я підірву його разом із собою!». Схопив підривну машинку і кинувся стрімко вперед  до мосту, туди, звідки не повернеться ніколи. За мить пролунав потужний вибух, який зупинив просування колони окупантів.  Самопожертва матроса Скакуна зберегла сотні і сотні життів побратимів і дала змогу підрозділам передислокуватися та організувати оборону, заблокувавши просування російських військ. 

Віталій став одним із перших, хто загинув, обороняючи українську землю. Його історія – це приклад неймовірної відваги  юнака, що свідомо пожертвував собою заради Батьківщини, ставши символом українського героїзму, за що 26 лютого 2022 року першим посмертно отримав звання Героя України та удостоївся ордена «Золота Зірка». 

2 березня 2022 року Тернопільщина на колінах зі сльозами, молитвами і військовими почестями прощалася з першим загиблим на війні Героєм-земляком. Коли привезли у Бережани труну, яка була закритою, мати запитала: а в ній бодай    щось є від Віталія? Їй відповіли:  – «Там є земля, на якій він загинув»…  Розуміла, що він віддав своє життя заради інших, бо інакше не міг вчинити… Це його вибір. Але для неї втрата важка, болісна, словами не передати. Пекучий біль жодними словами не вгамувати, який залишається в материнському серці назавжди, і чорна хустина повиє голову на довгі роки скорботи.  

У старовинній церкві Пресвятої Трійці Бережан відбулася багатолюдна поминальна  Служба Божа. У молитвах люди просили Господа, щоб дав родині сили пережити непоправну втрату і терпіння. Загибель молодого воїна стала болючим ударом для всієї Бережанської громади і водночас великою гордістю. Поховання відбулося на міському цвинтарі. 

Тож яким був цей 25-річний морський піхотинець, який прожив своє коротке, але героїчне життя, і як зробив свій крок у Вічність, дізнаємося від його рідних, знайомих і побратимів.  

Віталій народився 16 серпня 1996 року і був другою дитиною у дружній сім’ї Скакунів, що мешкала у Бережанах на Тернопільщині. Його батько Володимир був міліціонером і працював дільничним інспектором, а мати Орися – вчителькою у Бережанській  школі №3  з поглибленим вивченням англійської мови, де згодом  в ній вчився і майбутній захисник. Старша на чотири рочки люба сестричка Наталочка  була йому нянькою із бабусею Марією. Він був  працьовитим, вихованим  учнем, веселим і товариським. Любив читати, захоплювався спортом, малюванням, – ділився враженнями про нього директор школи Володимир Гринкевич.  Після закінчення школи навчався у вищому професійному училищі №20 у Львові, де здобув професію  електрогазозварника та активно займався армспортом. Опісля продовжував навчався у Національному університеті «Львівська Політехніка». 

У 2018 році певний час працював на виробництві у Польщі, вдосконалюючи  професійні навики, і повернувся додому, де на Сході вирувала війна. Вирішив свою долю поєднати із військом і 29 листопада 2019 року пішов до лав ЗСУ служити за контрактом до 35-ї окремої бригади морської піхоти. Навесні 2020 року прийняв перше бойове хрещення з сепаратистами на  Донбасі, за що був представлений до державної нагороди. Набувши бойового і професійного досвіду, інженер за професією, сапер за військовою спеціальністю дуже любив свою саперну справу і добре усвідомлював, що його робота – одна з найнебезпечніших, міг годинами про неї розповідати, згадували побратими.  Вирізнявся сильним духом, відвагою, витримкою. Був надійним другом і взірцем бойового братства.  

Відтоді як його не стало, минає чотири роки. Але він увіковічив  себе у людській пам’яті і назавжди увійшов в історію  боротьби  за незалежність України, яка триває досі. Звичайний хлопець із галицького містечка став символом нової генерації українських воїнів, відповідальних, рішучих, здатних ставити інтереси держави вище за власне життя.  Його іменем названі вулиці та меморіальні об’єкти в Україні й за кордоном, відкриті меморіальні дошки та погруддя.  

Подвиг Віталія Скакуна – це не лише сторінка війни. Це моральний орієнтир, який нагадує: Україна стоїть доти, доки в ній народжуються такі герої. 

Іван ДУФЕНЮК 
Козова – Бережани 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували