У часи, коли смерть чатувала за кожним рогом, вона організовувала допомогу пораненим, діставала ліки та створювала мережу турботи там, де, здавалося, панував лише хаос. 

Її життя – це виклик трьом імперіям, які намагалися її приборкати. Польща засудила її ще зовсім юною дівчиною у справі Перацького. Нацистська Німеччина тримала її під прицілом за відданість ідеї незалежності. Радянський Союз став її найважчим випробуванням. 25 років ув’язнення. Тільки вдумайтеся: два з половиною десятиліття в холодних стінах тюрем Владимира та Мордовії. 

Часто про таких героїнь пишуть як про «залізних леді». Але Катерина була живою людиною. Коли в неї забирали роки, коли її перекидали з табору в табір, вона не перетворилася на пам’ятник. Вона залишалася собою. 

У 1972 році, після відбуття свого неймовірного терміну, Катерина оселилася на Хмельниччині. Без гучних промов, без жалю до себе. Жінка просто продовжувала жити, несучи в собі пам’ять про тих, хто не дожив, і про ціну, яку Україна платила за право бути. 

Історія Катерини Зарицької – це урок для кожного з нас: обставини можуть бути сильнішими за тіло, але вони безсилі проти внутрішньої свободи. Вона вчить нас, що навіть у найтемніші часи можна бути «Червоним Хрестом» для когось іншого – світлом, яке не згасає. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували