Він міг би стати успішним IT-фахівцем, але обрав шлях, який багато хто називає покликанням, а сам отець Андрій – закоханістю. Він пройшов шлях від редактора колегіальної газети до гостьового професора провідних університетів США та Європи. 

 
«Священство – це як закоханість» 

– Отче, Ви пройшли довгий шлях від невеликих містечок до світових столиць. Розкажіть, які спогади бережете з Тернопільщини? 

– Я родом із маленьких, але дуже мальовничих Підгайців. Мій тато теж звідти, а мама – із села Товстеньке, що на Чортківщині. У мене велика родина: маю старшого брата (різниця 15 років) та сестру (14 років). Навчався спочатку в школі у Підгайцях, а згодом – у Бучацькому колегіумі святого Йосафата. Для мене, дев’ятикласника, колегіум став неймовірною школою життя, періодом  адаптації до дорослості та відкриття себе. 

На формування моєї особистості вплинули три особистості. Перша – отець Іван Майкович, тодішній директор колегіуму, монах чину Святого Василія Великого. Він був прикладом того, що священник – це не лише про молитву в класичному вимірі, а й про інновації та рух. Він відбудував монастир, наново відкрив колегіум і навіть забезпечив гідроелектростанцію для Бучача. Другий – пан Ігор Мартинюк, завуч із навчальної роботи. Він був водночас строгим і дуже люблячим, умів знайти спільну мову з усіма. І зрештою, отець Юрій Козловський для мене був прикладом незвичного священника-інтелектуала, який закінчив римські студії та міг спілкуватися на сотні тем, володіючи енциклопедичними знаннями у кожній із них, фактично я ріс біля нього в період семінарійної формації. 

– Ви обрали духовний шлях дуже рано. Що стало вирішальним, адже мали неабиякі успіхи в точних науках? 

– Я дуже добре вчився, отримував похвальні листи і мріяв про два зовсім протилежні шляхи. З одного боку, хотів вступити до Київського політехнічного інституту і пов’язати життя з IT-технологіями. З іншого – мав непереборне бажання стати священником. Теологи назвали б це покликанням, а я називаю – закоханістю. Це коли ти любиш когось настільки, що не готовий відмовитися від стосунків, навіть, якщо не зовсім вписуєшся у класичний образ. Я не бачив себе священником, який лише молиться зранку до вечора – я хотів бути з людьми і служити Святим Тайнам. 

– Як сталося, що журналістика стала частиною Вашого життя? 

– Усе почалося ще в колегіумі, де я два роки редагував 18-сторінкову газету «Цвіт нації». Потім, під час навчання у семінарії в Івано-Франківську, був виконавчим секретарем комісії кадрового забезпечення УГКЦ: ми працювали над стипендіями для студентів і мирян, які їхали вчитися до Європи. Далі я перезаснував журнал в Івано-Франківській семінарії, працював у часописі  Тернопільської семінарії, а з 2014-го по 2015 рік був прессекретарем Бучацької єпархії при владиці Дмитрові Григораку. Саме тоді я зрозумів, що мені бракує професійних журналістських компетенцій. 

Римський досвід за… 50 тисяч євро інвестицій 

– Ваша освіта в Римі вражає масштабами. Розкажіть про цей етап. 

– Я вирішив інвестувати роки у професійну освіту за кордоном. Отримав стипендію на навчання у Папському Університеті Святого Хреста в Римі, яка на повний цикл сягала понад 50 тисяч євро. У 2018-му завершив там ліцензіатські студії з «Інституційних соціальних комунікацій». 

Там модель навчання інша: піар і комунікації глибоко інтегровані у журналістський фах. Я був фотографом та SMM-менеджером відділу випускників університету, співпрацював із такими виданнями як Avvenire, Il Messaggero, Radio Vaticana. У 2016 році координував  україномовний інфоцентр Світових днів молоді у Кракові. Це навчило мене «зубатості» – відваги прийти і заявити про себе. Нині я володію сімома мовами: українською, польською, словацькою, німецькою, англійською, іспанською та італійською. Ця інвестиція, яку в мене вклала католицька церква, тепер працює в Україні, у Школі журналістики УКУ. 

Що запитують про Україну в США та Європі? 

– Ви є гостьовим професором у провідних вишах світу. Що іноземці запитують про нас нині? 

– Я викладаю у найбільшому католицькому університеті США – Нотр-Дам, а також в університеті Луїсс у Римі. Нині моє завдання там – не лише теорія, а й адвокація України. Проблемою сучасного світу є те, що міжнародні медіа зробили дуже великий наголос суто на трагедії. Через це у середньостатистичного американця чи італійця склалося тверде переконання, що цивілізоване життя в Україні повністю закінчилося. На їхню думку, ми тепер перебуваємо на етапі Маріуполя: довкола одні руїни, в яких ми просто намагаємося якось дати собі раду. 

Тому мені постійно доводиться спростовувати ці міфи. Я розповідаю, що, незважаючи на війну, у нас працює інфраструктура, ми продовжуємо жити, працювати і дбати про освіту. Ми адаптувалися до повітряних тривог і вимкнень світла, до умов, які західній людині складно навіть осмислити. Вони не уявляють, як можна жити з такими викликами. Тому я акцентую на тому, що життя триває: у нас народжуються діти, ми цікавимося медіа і займаємося звичними справами попри весь біль. 

Про газети, змарновані роки та місію Церкви в мережі 

– Ви згадали про друковані медіа. Чи є у них майбутнє в епоху цифровізації? 

– Це нішевий продукт для інтелектуалів, але він життєво необхідний. Наші дослідження показали, що на деокупованих і прифронтових територіях кількість друкованих медіа зросла на 38%. Коли немає інтернету – газета єдине джерело правди. Ми в УКУ разом із Українським тижнем створюємо глянцевий спецвипуск, бо віримо, що розуміння і навички верстки та дизайну – це база класичної журналістики. 

– Як щодо Церкви у соціальних мережах? Чи не суперечить це традиціям? 

– Місія Церкви – нести Євангеліє, а це неможливо без активності. Не можна чекати, поки до тебе прийдуть, треба створювати пропозицію. Нині Церква – це не тільки про молитву, а й про вміння співстраждати та правильно комунікувати. Соціальні мережі та штучний інтелект не є злом, якщо вони підпорядковані моральним нормам. 

— Чи досліджували Ви ситуацію на ринку журналістської освіти в Україні? 

– Так… І мушу сказати, цифри сумні: щороку випускають  14-15 тисяч дипломованих журналістів. Але де вони? Більшість опиняється у сфері обслуговування. Мені завжди шкода того часу і ресурсів, які ці молоді люди витратили надарма, навіть не зробивши спробу знайти роботу у цій спеціальності. Журналістика – непроста діяльність, вона виснажлива як робота за «інтелектуальним» верстатом. У комунікаціях (преслужби, піар-агентства) зарплати вдвічі більші, тому багато хто йде туди. Проте в нашій школі 73% випускників (а їх уже понад 600) залишаються в професії. До нас на магістратуру часто приходять люди без профільного бакалаврату, але з чітким розумінням, чого вони хочуть. З ними можна досягнути великих речей. 

– Що Ви кажете своїм студентам на перших лекціях? 

– Головне – не робити дурниць. Потім – стати експертом у своїй сфері та дотримуватися етики. Наше кредо: «Не тільки правда робить вільним». Справжній розвиток лежить за межею можливого. Потрібно виходити із зони комфорту, багато працювати і триматися своєї спеціальності. Журналістика – це пригода, яка дає змогу творити зміни в демократичному суспільстві. 

Розмовляла Зоряна ДЕРКАЧ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували