– Хіба що про Гаррі Поттера. Але я її прочитала ще в п’ятому класі, – зам’ялася Ліля. – Ну, ще ті, що по програмі шкільній. У скороченому варіанті… 

– Зрозуміло, – скрушно похитала головою лікарка. – Хай тобі бабця щось порадить. Тим паче, що вона вчителька. 

– Колишня, – сумно відказала Стефа Миронівна. – Але хіба діти тепер слухаються нас? 

– Це вже ваші справи. Головне, щоб ніяких опромінювань перед сном, – лікарці було не до ліричних відступів.

Бабця переповіла все це вдома. І ввечері тато конфіскував до ранку доньчин телефон. Бабця, щоб заспокоїти онуку, принесла їй у ліжко томики Збанацького, Стельмаха і навіть грубезну книжку якогось сучасного автора. Ліля, переглянувши зміст, відразу заявила, що на такі великі твори у неї нема часу. 

– Ну, то може, газету? – несміло запропонувала мама. – У «Сільському господарі» друкують різні цікаві історії. 

Ліля змилосердилася і почала читати. А в квартирі усі навіть розмовляти перестали: може, дитина зацікавиться. Але, прочитавши якусь розповідь на останній сторінці, дівчинка відклала газету: 

– Де би я таке читала? Якесь ХVIII століття. Прощати, бачиш треба. Ніби це щось вирішує. 

Бачачи, що у невістки через Лілю почнеться істерика, Стефа Миронівна примирливо сказала:

– Так, тато з мамою, ідіть на кухню, а ми тут собі з внуцею поговоримо удвох. 

Коли двері за дорослими зачинилися, бабця підсунула стілець до Лілиної канапи. – Ти кажеш, що прощення нічого не вирішує? А я тобі доведу, що ще й як вирішує. Пам’ятаєш Зіну Прохорівну, нашу сусідку із сьомої квартири? Ти ще маленькою була, як її не стало. То, може, погано її знала. А я з нею півжиття у сусідстві прожила і ми з нею були як рідні. Вона дуже багато розповідала про своє життя, то я тобі зараз одну з її історій переповім. 

Прохорівна приїхала на Тернопільщину у 47-му році, після закінчення медучилища. Уяви собі, їй тоді було лише на кілька років більше, ніж тобі зараз, а вона вже відповідала за всю медицину у віддаленому селі. Була і фельдшеркою, і акушеркою, і педіатром. Одного вечора її покликали на пологи. То була хата у самому центрі села на дві половини. І жили там два брати зі своїми сім’ями. Люди, що йшли до магазину, постійно чули звідти сварки і прокльони – такий немир був між тими братами і, особливо, між їхніми жінками. 

Прохорівна зайшла на ту половину, звідки лунав крик. У хаті вже була повитуха баба Горпина. Це вона, побачивши, що не дасть собі ради із жінкою, що ніяк не могла розродитися, сказала покликати молоду докторку. Акушерка, оглянувши жінку, зрозуміла, що до лікарні може не довести її живою. Тоді ж телефонів не було, так, як тепер, кожне село – як окрема держава. Баба Горпина вирішила взяти справу у свої руки і наказала переляканому чоловіку гріти воду. Він вніс соломи, розпалив п’єц, нагрів воду. Але ні цебра, ані корита у хаті не виявилося. 

– Йди, Іване, – каже до чоловіка, – позич у брата. 

– Не піду, – затявся той. 

– Докторко, ідіть Ви. 

На тій половині, незважаючи на ніч, не спали. 

Зіна переступила поріг і передала Горпинині слова. Мовчки, без слів, братова жінка витягнула з-під ліжка корито і подала Зіні. Коли у нього налили воду і поклали туди жінку, та на якийсь час втишилася. А потім знову все відновилося. 

І тоді баба Горпина пішла на крайнощі: 

– Так, Іване. Іди клич брата і братову сюда.

– Не піду, бо ми посварені, – аж замотав головою той.

Знову докторка пішла посильним:

– Казала баба Горпина, щоб ви зайшли до них. 

Ті переступили поріг і зупинилися – баба Горпина, очевидно, була неабияким авторитетом у селі. 

– А тепер, Марусю, – каже баба до братової, – підійди до Гані, плюньте одна одній межи очі і скажіть, що віднині все одна одній прощаєте. 

– Не прощаю, – почала було Марійка. 

Але баба підскочила до неї: 

– Ти, жінко, розумієш, що вона зараз може вмерти? Сама вже родила, знаєш, як-то. 

Марія підійшла і жінки зробили, як сказала повитуха. Хвилин через десять народився кволенький, але живий хлопчик. 

– А тепер Іване, неси горілку і налий наперед братові і братовій, бо якби не їхнє прощення, мали б ми два похорони, – сказала баба Горпина. 

– І це справді помогло? – у Лілі від здивування аж брови піднялися. 

– Прохорівна би не збрехала. 

– Бабцю, та ти цікавіше розказуєш, як у тих книжках пишуть. Відтепер щовечора організовуватимемо цікаві історії на ніч. І газету не ховай, я її ще раз перечитаю. А зараз вимикай світло. Хочу спати. Та й треба подумати про цю історію, – дівчинка закінчила речення по складах. Її здолав сон.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували