Попри варіації різдвяних традицій Святий вечір завжди пов’язують із приготуванням дванадцяти пісних страв, обов’язковими серед яких є узвар та кутя. Ця страва, незалежно від різноманітності рецептів, відіграє у містерії різдвяної трапези найважливішу роль.

Кутя́ – традиційна ритуальна страва, що готується із відварених зерен пшениці чи ячменю з медом. Це один з найважливіших елементів різдвяного святкового циклу; залежно від місцевих традицій її готують двічі або тричі – у навечір’я свят Різдва, Василія Великого та Богоявлення. Сукупність пов’язаних із кутею обрядів засвідчує зв’язок із родиною й предками.

«Кутя – найважливіша страва, названа у народі Божою. З’явилася вона у народних звичаях ще у дохристиянські часи як поминальна страва. Головними компонентами її була пшениця – символ достатку, добробуту, та мед – солодкий нектар і живих, і померлих. Горнець з кутею господиня ставила на покутті біля дідуха – була це символічна пожертва Богові», – пише релігійний інтернет-ресурс з посиланням на філологиню  Ірину Кметь.

Ритуальне значення куті дуже давнє – існує думка про її походження ще з неолітичної доби. В античні часи розвинувся звичай поминального підношення зі зерна та фруктів, що давньогрецькою називалося κόλλυβα, «коллуба» (у візантійській вимові — «колліва» від дав.-гр. κόλλυβον — «варена пшениця). А на Русі традиція готувати цю страву поширилася з розповсюдженням християнства.

Йдеться про переказ щодо переслідуванням християн Юліаном ІІ Відступником. За переданням, імператор хотів осквернити християнський Великий Піст і дав наказ градоначальнику таємно покропити всі харчі на ринках ідоложертовною кров’ю. Проте місцевому архієпископу Євдоксію явився святий мученик Теодор Тирон, якого язичники пів століття перед цим за християнську віру, і доручив йому попередити християн не купувати харчів на ринках. Замість них мученик порадив приготувати варену пшеницю (колліву) з медом із домашніх запасів.

За ще однією з версій, традиція готувати коливо збіглася з місцевою традицією язичницьких часів, коли така страва була жертовною, «їжею померлих предків», отож є проявом залишків культу предків на українських землях. Зокрема, як зазначають етнографи, східні слов’яни вірили, що померлі мають такі ж самі потреби, як і живі, тобто і потребу в їжі. Відтак коливо стало основною частиною поминального обіду, спільною стравою, яку їдять по черзі (ймовірно, це також одна із етимологій назви страви, яку їдять по колу чи яка об’єднує коло родини).

Використання зерна злаків у коливі обумовлене його символікою — зерно символізує продовження роду. Меду ж приписувалася здатність очищати від гріхів. Подекуди ця страва відома як сита, поминальна кутя, канун, кануна. А назва «кутя», очевидно, пов’язана з особливим місцем, де її урочисто ставили на час різдвяних свят – покуття або покуть, внутрішній кут помешкання, де були розташовані ікони, своєрідний домашній вівтар.

Існує чимало повір’їв, що приписували магічні властивості приготуванню та споживанню різдвяної куті – вони засвідчують ще дохристиянське значення цієї страви. Наприклад, коли варили кутю, не можна було її перемішувати, бо вважалося, що «пшениця на полі виляже». Перед вечерею господар символічно закликав «кутю їсти» мороз або різних лихих духів, завершуючи цей заклик словами: «Як не прийдеш тепер, то не приходь ніколи». Існувала традиція підкидати кутю до стелі: скільки приліпилося зерен – такий буде і врожай, або стільки ж буде і бджіл у вулику.

0

0

0

0

Ви вже відреагували