– Я народився у мальовничому селі Золота Слобода на Козівщині, де ще діди і прадіди тяжко працювали на землі-годувальниці. Мама була бухгалтеркою у місцевому колгоспі, батько – спочатку обліковцем, а згодом більшу частину життя бригадиром тракторної бригади. До роботи вони збиралися вже о 6-й ранку, бо крім основної праці, так званому активу доручали ще й інші завдання, як-от заготовляти попіл для внесення під посіви цукрових буряків, збирати з підсобних господарств молоко чи курячі яйця. Тож іще з дитинства доводилося щоденно допомагати батькам по господарству, – розповідає Андрій Степанович. – А перші «ази» агарної науки проходив із дідом Іваном, коли разом збирали колорадського жука, обривали листя тютюну. У підлітковому віці пас корову, пробував косити жито й сіно і молотити ціпом збіжжя. Було важко, та й загалом життя на селі завжди потребувало фізичної праці, але вона ніколи не відлякувала мене, а навпаки, асоціювалась із неповторним запахом щедрого урожаю відтоді, коли мій батько – Степан Андрійович – брав мене у поле до машин і комбайнів. Тож власне, відтоді я мріяв стати головою колгоспу. З цією думкою намагався старанно вчитися у восьмирічці рідного села, згодом у Козівській середній школі №2 і вступив до Тернопільського фінансового інституту. 

– Кажуть, що у виші Ви вирізнялися серед студентів знаннями та організаторськими здібностями… 

– Так склалося, що вже починаючи зі школи, я  очолював, як тепер кажуть, громадські організації з ідеологічним підтекстом. У школі був секретарем комітету комсомолу, в інституті – заступником секретаря комітету комсомолу. За відмінне навчання на планово-економічному факультеті два роки отримував іменну стипендію (100 карбованців!), що було вагомою підмогою для батьків у частині витрат на моє навчання. 

– А як складалася Ваша життєва доля після інституту? 

– Завдяки високому рейтингу у навчанні та громадській діяльності я мав право обрати місце праці. Захотілося самостійності, тож обрав посаду головного економіста в одному із господарств Самбірського району на Львівщині. Коли туди приїхав, з’ясувалося, що там уже працює чоловік, у нього дружина, діти… Тому мене скерували заступником голови колгоспу з тваринництва у сусідній колгосп імені Шевченка. Працювалося гарно, у нас сформувалася чудова команда молодих спеціалістів, але  1983 року мене призвали в армію. Після строкової служби повернувся у цей же колгосп на посаду головного економіста, там і зайшов свою суджену Любов Іванівну. 

– А як знову опинилися на рідній Тернопільщині? 

– Після одруження на сімейній раді вирішили повернутися на Тернопільщину. За сприяння тоді уже авторитетного в районі мого земляка із Козови Ігоря Пирога, я влаштувався головним економістом колгоспу у Мишковичах.  

У 1995-му мене обрали головою колгоспу у Байківцях. Складні тоді були часи. Досі пам’ятаю, як у господарстві вручну збирали цукрові буряки, косили горох, і пальне до техніки доводилося возити у каністрах. Але навіть при цьому нам вдалося зберегти тваринницьку галузь. 

У 2000-му році тодішній керівник Тернопільської райдержадміністрації Степан Шулик запропонував мені очолити районне управління сільського господарства, яке з часом перетворилося в орган банального збирання статистичних даних. Це мені не було цікавим, я прагнув працювати на реальному виробництві.  

Саме тоді ми почали активно комунікувати з Іваном Адамовичем Чайківським, нині відомим громадсько-політичним діячем, а тоді молодим фермером. І якось само собою знайшли спільну мову про те, як розвивати  агровиробництво; яким може бути майбутнє настасівського господарства. Під час таких розмов Іван Адамович  запропонував мені працювати разом.  

А час, як я уже казав, був невизначений, тоді ще багато земель лежало облогом, перспективи агровиробництва, а тим паче приватного, були туманними. І все ж я прийняв радикальне рішення: з посади начальника районного управління сільського господарства перейшов у «Агропродсервіс». Це був резонансний прецедент, ставлення до якого у районного начальства було, м’яко кажучи, діаметрально протилежним, бо ж просто так із керівної посади районного масштабу не йшли, це щонайменше виглядало дивним кроком. 

Та з іншого боку мій прихід у молоду компанію мав згладити певні виробничі проблеми і головне – змінити ставлення владоможців до агропідприємства, яке лише здіймалося на «тверді» ноги. 

– Андрію Степановичу, нині у компанії вже формується Ваша сімейна династія: тут працюють дружина, син. Їхній прихід у компанію відбувся природньо, чи, можливо, з Вашої наполегливої рекомендації… 

– Це можна вважати природним процесом. Дружина, Люба Іванівна, працювала бухгалтеркою у Мишковицькій сільській раді, і коли в «Агропродсервісі» були потрібні досвідчені кадри такого профілю, вона влилася у наш колектив. Син Тарас закінчив юридичний факультет, проходив практику у кількох підрозділах компанії. І розуміючи, що у приватному підприємстві хтось має продовжувати справу, доручили йому спробувати свої сили у комерційному відділі. І в такий спосіб він «виріс» до комерційного директора. 

– За понад два десятки літ роботи у кампанії, що вважаєте найбільшим особистим здобутком… 

– У компанії, яка є довершеним цілісним механізмом, про особисте не думається. За 23 роки діяльності все якось гармонійно зав’язано на колективні досягнення, а вони, без перебільшення, вагомі. Нині компанія «Агропродсервіс» – це потужне багатогалузеве підприємство, в якому результативно функціонують рослинництво, насінництво, тваринництво, переробка, виробництво будівельних матеріалів… Молочне скотарство і свинарство входять у ТОП-3 в Україні. Навіть більше, у молочному скотарстві та свинарстві плануємо зайняти лідерські позиції в державі та задумуємося над глибокою переробкою молочної сировини. Окремо слід сказати про  організований компанією форум аграрних інновацій «Нове зернятко», який проводимо упродовж десяти років і який  заслужено здобуває резонансне визнання у межах усієї держави. Тож я пишаюся тим, що в цих здобутках є частина мого життя і праці.  

– Та життя, як співається в одній популярній пісні, на місці не стоїть. Які пріоритети компанії, як її генеральний директор, окреслюєте на перспективу? 

– Інтелектуальний, кадровий і виробничий потенціал дає нам підстави впевнено рухатися вперед і ставати компанією європейського рівня. Серед пріоритетів – суттєве збільшення доданої вартості. Серед знакових проєктів, які ми вже успішно реалізуємо, створення автономного енергоживлення виробництва компанії за принципом єдиного енергоострова. Уже розпочали будівництво нового потужного комбікормового заводу, який дасть змогу й надалі планомірно нарощувати масштаби молочно-товарної, свинарської галузей і птахівництва. 

У підсумку ставимо перед своєю командою амбітне, але  цілком реальне завдання – вийти не тільки на європейські, а й на світові ринки. І для цього маємо всі підстави. 

Розмовляв Богдан НОВОСЯДЛИЙ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували