Товариш відразу усе покинув і поїхав до них. Лише позавчора бачилися, все було гаразд. А сьогодні згорьованої Марійки неможливо було впізнати – зчорніла та й годі.

– Що трапилося? – не розумів Тарас.

– Ангелінки більше немає, – ледь чутно вимовила заплакана Марійка. Вона була на вершині відчаю.

Як з’ясувалося – сталося непоправне. Ангеліна – випускниця школи, їхня гордість, медалістка, поверталася зі своїм хлопцем із відпочинку. Дорога в Карпати була довгою. Та коли вже під’їжджали до місця призначення, трапилася аварія. Ангелінка загинула на місці, а її наречений в реанімації…

Збігали дні, місяці, та подружжя ніяк не могло оговтатися від пережитого. Найбільше переймався Степан. Тарас вважав його сильним чоловіком. Але трагедія зламала його. Друг опісля скаржився на болі в серці і безсоння. 

Лікарі так і не змогли справитися з депресивним станом Степана. Через півтора року він приєднався на небо до своєї єдиної доні.

Тепер уже Марія ходила наче примара. Вона чи не щодня просила, аби Тарас відвіз її на цвинтар.

– Рідненькі мої, на кого покинули свою маму? – плакала Марія. – Ангеліно, сонечко, ти мала вступати до педагогічного. Скільки планів було, все рухнуло.

– Не рви собі серця, Маріє, – просив Тарас. – Їм молитва і твоя усмішка потрібні, а не сльози та відчай. Життя ж продовжується. 

– Не хочу більше існувати без них. Не має світла попереду, суцільна темрява. І за що Бог покарав мене? Забрав найдорожчих.

– Краще не думати про це, не нарікати. Відпусти їх, нехай із миром спочивають. І ти знаєш, я завжди буду поряд. – Тарас не знав як ще можна заспокоїти і підтримати Марійку.

Йому теж було несолодко. Бракувало щирого Степана, його дотепних жартів. Степан ще й був справжнім «асом» на кухні. Тарас, коли навідувався до них у гості, просив одного:

– Куме, давай, нарешті, свою коронну страву – «м’ясо від Стьопи». А ти, Маріє, наливай домашнього винця і заспіваймо нашу улюблену «Ой, смереко…»

Ангелінку він ще з пелюшок знав, навіть був її хрещеним батьком.

У Тараса з особистим не складалося. Христина, яку кохав до безтями, вибрала, на жаль, не його. Відтоді доля була до нього немилосердною. Довго шукав схожу на Христю зовні дівчину, але намарно. Вона немов увесь світ собою заступила, так і не дала стати йому щасливим. Тому сім’я Степана і Марії була його родиною.

Часто ловив себе на думці, що треба було йому одружитися на такій, як Марія – добрій, лагідній, спокійній.

Але… п’ятдесят минуло, а він все одинак одинаком. Завдяки Степану, Марії й Ангелінці не почувався самотнім. А ще робота на фірмі, де він, можна сказати, днював і ночував.

Тому несподівана смерть похресниці, а згодом і Степана для нього теж стали справжнім емоційним ударом…

А ще через кілька років розпочалася ця клята війна з москалями. І Марія зовсім втратила спокій. Тарас не сидів на місці, став волонтером. Часто їздив на Схід, бачив страшні жахіття, як русня безжально і монотонно знищує все на своєму шляху, залишаючи попіл і смерть.

І чи то так Господь захотів, чи так мало статися. Тарас якось зупинився біля посадки. Ноги затерпли, трохи відійшов від авто, як побачив щось у траві. Підійшов ближче і просто остовпів. Хлопчина, років десяти, лежав, важко дихаючи.

Чоловік схопив його на руки і подався до лікарні. Як сказали Тарасу, він врятував дитині життя.

Зовсім скоро з’ясувалося, що у Максима нікого з родини не залишилося. Рашисти вбили усіх, а йому дивом вдалося втекти.

Тепер Тарас відчував, що не може отак просто забути хлопця, він не покине його. Доклав немало зусиль, щоби привезти дитину на Захід країни. Та й Максим горнувся до нього. Марія погодилася вийти заміж за Тараса. Вони разом уже рік виховують, як вони кажуть, прийомного сина. Жінка знову розквітла, на її очах тепер з’являються лише сльози щастя.

Тарас почувається справжнім чоловіком і відповідальним батьком, у якого є те, про що так давно мріяв – улюблена сім’я…

Оксана ВОЛОШИНА

0

0

0

0

Ви вже відреагували