Так, з дечим можна погодитися, зокрема, що від 1960-х рр. колгоспи розбудовувалися. Візьмімо для прикладу с. Вовківці, що на Борщівщині, де у 1970–1980 роках  містилася центральна садиба колгоспу, який об’єднував п’ять сіл. На території господарства діяли асфальтний, цегельний, меблевий заводи; звіроферма і теплиці; агрофірма спорудила чотири двоповерхових будинки для молодих спеціалістів і приміщення восьмирічної школи. 

До речі, це господарство, яке у 1971–1991 рр. очолював Герой соцпраці Адам Щепановський, було одним зі спонсорів футбольної команди «Динамо» (Київ). 

Колгосп у Тютькові у 1950-х прославився на весь радянський союз як мільйонер-рекордсмен (досягнення тютьківських буряківників згадувалися на ХІХ з’їзді кпрс у 1952 р. у звітній доповіді г. маленкова, яку він виголосив замість й. сталіна). 

Що й казати, навіть експрезидент України Віктор Ющенко працював під час практики у колгоспі с. Покропивна, що на Козівщині. 
Проте, незважаючи на існування колгоспів-мільйонерів, селяни жили бідно, шкода, що ті, хто шкодує за колгоспами, мабуть, не знають як із кров’ю і через страждання їхніх батьків створювався цей «колективний рай». 

Двадцять імені сталіна 

Одразу після свого приходу на Західну Україну у вересні 1939 р. більшовицька влада почала впроваджувати в життя випробуваний на східноукраїнських землях досвід створення колективних господарств. Селяни, незважаючи на величезний тиск, залякування будь-яким чином намагалися не вступати туди. Не один десяток сімей примусово вивезли з Тернопільщини за відмову господарів стати колгоспниками. Створення колгоспів зруйнувало життя десяткам тисяч жителів нашого краю.  

У 1940 р. жителі с. Цебрів, що на Зборівщині П. Боднар і  М. Томахів покінчили життя самогубством через те, що не хотіли віддавати майно і йти до колгоспу… І таких випадків було чимало. Відомі й інші прояви протесту проти примусового запровадження колгоспів, зокрема, нищення їх майна. А партійні функціонери, прислані зі Східної України, готові були всіх незгідних зарахувати до куркулів. І саме цієї категорії селян на Тернопільщині було найбільше. 

З центру навіть надіслали роз’яснення, де рекомендували куркульсько-заможними господарствами вважати ті, що «систематично застосовували найману силу в господарстві або в кустарному виробництві... Хто має «промислове» підприємство, за допомогою якого експлуатують населення… Господарства священників». 

Як зазначив тернопільський історик Петро Гуцал: «Аби  переконати західноукраїнських хліборобів у «перевагах» колгоспної системи, були навіть організовані поїздки груп селян у східні області урср. Там вони мали на власні очі переконатися у «щасливому житті колгоспників». Утім, виходило якраз навпаки. Але той, хто говорив правду, міг за це постраждати. 

Тому робота партійно-радянських органів та активістів щодо організації колгоспів давала сумні результати. Згідно з офіційними даними, на 15 травня 1940 р. в Тернопільській області було 45 колгоспів. Характерно, що 20 із них мали ім’я й. сталіна». 

Варто зазначити, що завдяки примусовим методам, до початку німецько-радянської війни у половині населених пунктів краю були створені колгоспи, чи колгоспні бригади. Але вони були малочисельними і здебільшого недієвими. 

Після війни – всі до колгоспу 

Після закінчення німецько-радянської війни на території області більшовицька влада почала знову впроваджувати в життя колгоспну систему, розвалену війною. Загалом у 1944 р. в Тернопільській області було 35 колгоспів. 

До того ж,  цього разу під час створення колгоспів радянська репресивна система відчула протидію ще й вояків УПА, які часто проводили протиколгоспні акції. Підпільники розповсюджували листівки, іншу літературу, вдавалися до терору.  

У повоєнні роки селянство Тернопільщини, ще не загнане в колгоспи, тяжко працювало на своїй землі та продовжувало годувати населення краю, постачати державі необхідну кількість хліба і рятувало східні реґіони України від голоду. 

За спротив – дорога ціна 

У 1947 р. не було кому збирати врожай, оскільки селяни переховувалися або перебували в УПА. Тому в багатьох населених пунктах працювали військові.  

На початку жовтня 1948 р. влада активізувала дії щодо створення колгоспу в райцентрі Гримайлів. До нього місцевих жителів заганяли силою. Наприклад, над 60-річним господарем Степаном Молькою знущалися в його хаті, а дружину Івана Наконечного Емілію, яка лежала після операції, стягнули з ліжка і почали бити. Уповноважений міністерства заготівель у районі Дмитренко скочив їй на живіт, від чого трісли операційні шви. Тоді побоями змусили 11-річну дочку Наконечних підписати заяву про вступ до колгоспу. 

У Хоросткові наприкінці лютого 1948 р. поселення блокували війська мдб й курсанти училища механізації (вихідці з дитячих будинків Наддніпрянської України). Вимагали вступати до колгоспу, акцію супроводжували побиттям і знущаннями.  

На Борщівщині у с. Білівці (1947 р.) більшовики ув’язнили кілька дівчат за те, що принесли з колгоспного поля кількадесят качанів кукурудзи… 

Такі антигуманні дії проводили майже у всіх населених пунктах краю, в яких «добровільно» створювали колгоспи. І так до кінця 1952 року було колективізовано 99% селянських господарств області. Ось такими методами творили на Тернопільщині комуністичний «колгоспний рай».  
Вже не кажу про штучний голод у східних регіонах, про смерті, арешти і заслання за кілька колосків… Догорало село, вимирало… 

Галина КІТ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували