– Дарцю, – казав він, – недовго мені залишилося. Це помешкання тобі заповідаю. Люблю тебе, як рідну доньку. 

– А як же тітка Орися? – не розуміла дівчина. 

– Та ми з нею лише рік разом проживаємо. У неї діти й онуки є. Житлом вона забезпечена. А ти по гуртожитках й квартирах микаєшся. Така моя воля… 

Через місяць не стало її улюбленого вуйка Василя. Плакала й горювала дівчина довго. Пригадувала, щойно школу закінчила, як батьків у селі один за одним поховала. Згодом до міста подалася, на завод влаштувалася. Мамин брат, дядько Василь, з дружиною мешкали в двокімнатній квартирі. Діток, на жаль, не нажили. До себе вуйко завжди кликав небогу жити. Але Дарина постійно відмовлялася, не хотіла нікому заважати і бути тягарем. Потім дядько дружину поховав, а десь через два роки з тіткою Орисею зійшовся. 

Після похорону до Дарини відразу Орися підійшла і майже прошипіла їй на вухо: 

– На квартиру не смій претендувати. Я пів року промучилася, лікувала, доглядала, годувала Василя. А ти просто в гості приходила. У мене свідки є, сусіди. Якщо що, вони мою сторону підтримають. 

Даруся тоді була надто засмученою, аби про квадратні метри думати. Та якогось дня про спадок їй подруга нагадала: 

– Даринко, оренда на житло знову підвищують. Ти ж колись обмовилася, що дядько тобі квартиру залишив. 

– Ой, точно, – схопилась за голову дівчина. – Та там така зла тітка мешкає. Вона мені і на похороні, і на поминках погрожувала, щоб я ні на крок до цієї хати не підходила. Бо це все їй належить. Вона навіть свідків має. 

– Та ти що, з глузду з’їхала? – майже кричала до неї Таня. – Тебе якась тітка налякала. Маєш заповіт на руках. Завтра йди в нотаріальну контору з документом і не смій втрачати такий шанс. Це ж родич тобі залишив помешкання, своїй любій племінниці. 

Дарина й дослухалася до колежанки. Несміливо постукала в двері, де висіла табличка з написом «Адвокат». Відтоді її життя почало змінюватися. 
– Проходьте, заходьте, – припрошував молодий чоловік. – І не бійтеся, я не кусаюся. 

Георгій став для неї справжньою підтримкою. Тітка Орися ніяк не хотіла звільняти квартиру. «Озброїлася» в суді якимись підставними свідками. Але проти заповіту не змогла нічого вдіяти і Георгій легко виграв цю справу. 

А вже за три місяці Дарина й Георгій побрались і переїхали у дядькову квартиру. Дівчина гадала, що їй усміхнулася фортуна, попереду світле майбутнє і вона, нарешті, стане щасливою. 

Георгій наполягав, аби вони уклали шлюбний договір. У цих паперах Дарина геть нічого «не петрала». Він складався з кількох аркушів і все було написано дуже дрібним шрифтом. У папери вона не вчитувалась і не вдумувалася. Сліпо довіряла коханому. А він, після її підпису, довго пояснював, що згідно з цією угодою, якщо хтось з них зрадить або забажає без причини розлучення, тоді нерухомість переходить до того, хто виявиться порядним у стосунках. 

– Якийсь дивний договір, – казала спантеличена Дарина. – Я, наприклад, не збираюся тобі зраджувати. У мене в сім’ї завжди так було. 

– Тому я тебе й обрав. Ти справжня, добродушна і дещо наївна. А нині такі якості на вагу золота.   

         
Життя опісля ставало для Дарини геть незрозумілим. Не таким, про яке вона мріяла. Щодня Георгій торочив, що планета перенаселена і він зовсім не розуміє людей, які народжують дітей. 

– Любий, – говорила обережно Даринка, – діти – це ж щастя, сміх, радість. Сенс сім’ї полягає, щоби споглядати за своїми кровинками, піклуватися про них. Мій дядько Василь так і не дочекався їх народження. В армії на полігоні дістав опромінення, тому й був бездітним. 

– І що тут поганого? Та в своє задоволення жив і у нас так буде. 

– Але.., –  спробувала заперечити дружина. 

– Ніяких «але», – різко обірвав її благовірний. 

Відтоді  Георгій постійно наголошував, що він розумний, освічений і Дарця зі своєю середньою освітою повинна його слухати. Бо він чоловік – голова сім’ї. 

Через рік Дарина все ж завагітніла. Думала, Георгій схаменеться, сприйме цю новину нормально і вони разом виховуватимуть маля. Але… Георгій кричав, мов озвірілий. 

– Ми ж застерігалися! Чи, може, це не моя дитина? 

– Та як ти можеш про таке говорити, – плакала дружина. 

– Негайно йдеш на аборт. До дітей ти знаєш, як я ставлюся. Вони будуть тягарем. 

Тоді він змусив її піти на страшний вчинок і зовсім не дослухався до бажань Дарці. Вона опісля впала в депресію, не просто плакала, днями страждала та ридала. 

А Георгію було байдуже. Замість того, щоби заспокоїти кохану, то він ошелешив її: 

– Тепер я став прихильником спільноти чайлдфрі. Тобто ти теж підеш на ці зібрання. Там усі адекватні і свідомо бездітні, цінують свободу, особистий простір і незалежність. Я не один такий. Ти маєш обов’язково познайомитися з цим клубом.

  
Георгій, коли це їй розповідав, радів невимовно, весь аж світився. Дарина відчувала, що таке життя не для неї. Вона почала тихо ненавидіти чоловіка, навіть не могла вже дивитися в його бік без огиди. Подружжя майже не розмовляло. 

Останньою краплею стало, коли Георгій наполягав, щоб Дарина зробила стерилізацію і таки вступила до руху чайлдфрі. 

А на роботі в Дарини на той час новий начальник цеху Валерій почав проявляти до неї інтерес. Вони багато розмовляли, їм було цікаво разом. І Дарця якось не витримала, вилила Валерію весь свій внутрішній біль. Чоловік не міг повірити, що молодиця проживає таке нещасливе життя. Згодом уже він став її надійною опорою. Разом почали вивчати той злощасний шлюбний договір. 

– Та байдуже, – казав Валерій. – Нехай забирає собі квартиру. Не можна мучити себе, існуючи в нелюбові і нерозумінні. Я ніколи тебе не покину, у нас буде повноцінна сім’я. 

Тому Дарина таки розлучилася. Георгію дісталось її житло, бо дружина виявила бажання розлучитися. Він ще довго погрожував їй, обіцяв, що зробить з неї злидню… 

Даруся ж ні на мить не пошкодувала про своє важке, але правильне рішення. Адже лише з Валерієм відчула справжнє щастя, коли на руках колихала їхнього первістка. Важливо, коли в подружжя однакові життєві цінності… 

Оксана ВОЛОШИНА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували