Святковості жодної. Університет щоденно «заміновують». Заняття зриваються, студенти і викладачі геть розбалансовані – які там якісні заняття.

Одначе валуни хмар поволі заповзають за новобудови й то там, то тут проблискують клаптики небесної сині. Дівчинка збирає золотаві листочки і усміхається мені. Сонячний промінь розірвав оту темно-сіру завісу й освітив маленьку україночку. Сьогодні День Учителя. ВІТАЮ! Перепад настрою за кілька хвилин. Метаморфози та світлотіні життя. І згадується нев’януча пісня про вчительку… І підспівую прихриплим від застуди голосом тихенько сам собі. У кожного були свої пам’ятні наставники, вчителі, професори, які зоставили нам частинку своєї любові, свого бажання наповнити розум і серце учнів світлом любові. 

Пригадую Анну Матвіївну Баглай – мою першу вчительку. Коли вона проходила сільською вуличкою у довгій виноградного кольору сукні, тримаючи під пахвою подовгувату коричневу сумочку та поправляючи вуаль над акуратним капелюшком, то всі чемно віталися із нею та гордо промовляли: «Наша професорка пішла!». Я був не вельми чемним учнем, робив збитки, часто галасував, як мовили старші: «За Олегом завше золоті верби ростуть». Але авторитет учителя для мене був непорушним. А потім родина Сидорських у Кобзарівці. Ярослав Андрійович вчив математику і… хор. Він за характером був мрійником і пунктуалістом водночас. Пригадую його слова: «Математика з тебе не буде, але від  мистецтва не втечеш. То твоє». Його дружина Стефанія Іванівна, як наша класна керівниця, розмовляла з нами немов зі своїми дітьми. Сміялися і плакали разом, обнімала кожного та вміла «делікатно нагримати».  

Немає вже нікого з них, але сліди зосталися назавжди, а зернятка, засіяні ними, проросли новими колосками. Доземно кланяюся їх пам’яті й дякую за науку. Тоді не було ані компʼютерів, ані інтернету, ані якихось премудрих технічно-інформаційних засобів. Тоді були  Слово, Любов, Повага. Вони вели уроки Людяності. Це немислимо перевести у цифровий варіант, замінити штучним інтелектом, провести в онлайн режимі. Людяність є отією тендітною квіточкою, яку подарують тобі у дитинстві, і яку маєш пронести непошкодженою, не покалічити, прагнути зоставити в дарунок кожному, хто поруч із тобою, отой її ніжний аромат щирості й теплі барви мрій. 

Дивлюся на цю  маленьку україночку під вікном. Якою буде її доля? Що очікує це Боже дитятко? Вона стоїть обцілована сонечком, а гарячі листочки калини аж пломеніють красою осені. У моїх руках й далі розгорнута книжка Олександра Довженка. А там, вдалині, біля цвинтаря зупинився кортеж і виносять домовину з воїном. А на екрані вже палаючий Херсон. Раптом тишу перериває дзвінок. Беру до рук смартфон – син. Слава Богу! «Слухаю, Тарасе! Дякую за вітання!» Із Днем учителя усіх вас, бо кожен батько і мама – перші вчителі життя!  

Олег ГЕРМАН, 
заслужений діяч мистецтв України 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували