Із дитячого будинку його забрав у свій дім відомий у Тернополі, на жаль, уже покійний підприємець, колишній віцепрезидент футбольного клубу «Нива» Олег Садовський. Разом із дружиною Любою вони прийняли хлопця за рідного – подарували турботу і любов. Виховали справжнім патріотом, який пішов захищати Україну і віддав за неї життя… 

«Андрійко відразу припав нам до душі» 

«Можна цього хлопчика взяти на Великдень?» – запитав Олег Садовський вихователів інтернату в Бережанах. Андрійкові тоді було чотири роки. Відтоді подружжя Садовських щоразу запрошувало хлопчика до себе на вихідні. І не тільки Андрія, а і його сестру Тетяну. У лютому 2013 року вони заснували прийомну сім’ю. Андрієві тоді було 11 років, Тетяні – 13. 

«Якось ми з Олегом прочитали в інтернеті про акцію «Запроси дитину на свята у родину». Вирішили взяти сироту на Великдень, щоб подарувати маленьку радість. Подумали, що хлопчик стане другом для мого сина Олександра від першого шлюбу, – пригадує пані Люба. – Поїхали до інтернату. Вихователі вивели дітей. Глянула на одного хлопчика з великим пакетом із одягом у руках і допитливими добрими оченятами – стиснулося серце. Ледве стримала сльози. Андрійко відразу припав нам до душі. Познайомилися і забрали його додому. Після свят привезли Андрійка до інтернату. Почали прощатися і я відчула драматизм ситуації. Вкрай важко повертати дитину… Обійняла його, розплакалася... «Чому ви зажурилися? Візьмете Андрійка наступних свят», – підтримала нас вихователька. 

Так розпочалася наша родинна історія. Час від часу ми забирали хлопчика на вихідні, а згодом і його сестричку. Ми з Олегом готувалися усиновити дітей, бо прикипіли до них. Це був прекрасний час для нас усіх. Але в 2011-му році Олег трагічно загинув… Переді мною постав непростий вибір – як бути далі? Підкрадалися сумніви, чи впораюся сама з трьома дітьми. Але Бог дав мені сили. І дає донині. Тоді й я подумати не могла, скільки втрат ще чекає…» 

«Ударник» витримував найважчі удари долі…» 

Двоє синів і донька стали сенсом життя для пані Люби. Син Олександр після закінчення школи виїхав у США. Але у 2020-му загинув там в аварії… Тетяна нині мешкає із чоловіком у Канаді. Тільки Андрій залишався з мамою. У 2024-му він завершив навчання в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного і подався на фронт. За наполегливість у кожній справі, побратими дали йому позивний «Ударник». 

«Тетянка навчалася у Коропецькому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, згодом – у педуніверситеті в Тернополі. Андрійко в дитинстві був непосидючий, енергійний, кмітливий.  В одинадцятий клас я віддала його в ліцей до Коропця, – розповідає матір Героя. – Згодом продовжив здобувати військовий фах в академії у Львові. Першого дня масштабного вторгнення його разом з іншими курсантами відправили обороняти Київщину. Через два тижні повернули до академії. Від червня 2024 року він служив на Лиманському напрямку в складі 63-ї бригади. Мав добрий військовий вишкіл, тож через місяць його призначили командиром роти. У червні цього року йому присвоїли звання старшого лейтенанта. «Все добре у мене!» – щоразу повторював у телефонних розмовах. Оберігав мене від хвилювань.  Однак цього разу не пощастило… Було пряме попадання російського дрона... 7 серпня о 18:45 Андрій ще заходив в інтернет. Обідньої пори 8 серпня зателефонував воєнком і повідомив про загибель сина… Невдовзі мені привезли повідомлення – заціпеніла, хлинули сльози. Великий біль…» 
«Кухіка» мало б оминути, але війна – безжальна» 

Наприкінці липня хлопець приїжджав додому у відпустку. Побув із матір’ю, зустрівся з друзями, трохи відпочив у рідному Тернополі, але рвався до побратимів.  

«Андрій був справжнім командиром! Боляче, але я пишаюся ним, – каже пані Люба. – На похорон приїжджав заступник командира батальйону. «Яким був мій син?» – запитала. «Таким!» – показав великим пальцем. 

З-за океану прилетіла попрощатися з братом Тетяна. Після похорону вони з мамою згадували пережиті щасливі миті, які назавжди в їхніх серцях. 
«Доля нас привела в цю сім’ю, – з вдячністю розповідає Тетяна. –  Ми з перших днів полюбили своїх Богом даних батьків – Любов Олександрівну і Олега Григоровича. Вони прийняли нас із відкритим серцем. У нас ніколи не було інших батьків. Андрія ми кликали ніжно «Кухік» – від прізвища. Позитивний, мудрий і відповідальний. Ми гадали, що в нашій сім’ї вже стільки трагедій сталося, що «Кухіка» має обминути. «Я живучий!» – усміхався. Але війна безжальна… Мріяли зустрітися після війни, будували плани, проте, не судилося». 

«Мої діти загинули, а любов залишилася» 

Андрій Кухаревич заслуговує звання Героя України. Друзі зареєстрували петицію, збирають підписи.  Його побратим Сергій Тимофійко написав у соцмережі: «Це справді заслужена нагорода для хорошого офіцера, який віддав все заради нашого виживання! Андрій Кухаревич – навіки в строю!» 

«Люблю тебе, сину», – повторюю. Уявляю Андрійка веселим, енергійним, щасливим, – ділиться думками пані Люба. – Земне життя – лише мить. Розуміння цієї глибини додає мені сили. На цвинтарі нема нікого, душі – на небі. Чомусь люди забувають про безсмертя душі. 

Звичайно, мені хотілося б, щоби син був біля мене. Як не прикро, не всі розуміють цю велику жертву. «Нічого з того не буде…», – почула я в день похорону фразу про ситуацію в країні, яка ще більше засмутила. Минула хвиля патріотизму – кожен нині керується особистим. Мало хто готовий пожертвувати найціннішим. Іноді набігає нестерпний смуток – ридаю, проте, не опускаю рук. Аби вижити, треба робити добро. Мої діти загинули, а любов залишилася. Любов ніколи не вмирає. Вірю, що добро сильніше від зла, що Україна вистоїть». 

Іванна ГОШІЙ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували