Їхала мовчки, незважаючи ні на кого. Однак згодом мою увагу привернула пара. Літня пара, але доволі цікава. Він – високий, на свої роки добряче підтягнений чоловік, із сивими, але доглянутими кучерями. Вона – маленька, трішки огрядна, соромʼязлива жінка. Не подивувало те, що різні, ні. Подивувало ставлення чоловіка до дружини. «Соню, може чайку? Сонечко, та їж, я вже не хочу... Спина не болить? Може, тобі свій матрац віддати?». І так всю дорогу. Жінка лише мило усміхалася, натомість намагалася догодити чоловіку. 

Коли ж до моєї зупинки залишилася година, відкинула вбік свій смуток, не втрималась і сказала: «Ви неймовірна пара! Ось дивлюсь на вас, аж серце радіє. Скільки років ви разом?». У відповідь почула – 45. А ще доволі цікава історія життя. 

Отож Софія і Михайло познайомилися в ранній молодості. Вона працювала дояркою на фермі, він – приїжджав до них на практику. Дівчина закохалася у парубка мало не з першого погляду, зрештою, як і більшість працівниць ферми. 

– Знаєте, він був такий... Ось дивишся, і очей неможливо відірвати. Я тоді сама собі пообіцяла, або він буде моїм чоловіком, або піду в монастир! На стільки сильно кохала. А він? Не звертав паскудник ніякої уваги. Хто я, а хто він... Я ніколи не вирізнялася ні вродою, ні фігурою, ні норовом.

 Звичайнісінька сільська дівчина. 

– Соню, ти завжди вирізнялась своїм серцем! – перебив дружину Михайло і ніжно взяв за руку... 

Жінка продовжила розповідь. Каже, що намагалася всіляко звернути на себе увагу. Тоді сільські дівчата не знали й не відали про якусь косметику, але бачили як з району приїжджали «перевіряючі», їхні нафарбовані губи, напудровані щіки. Тож і собі вирішила буряком навести красу. 

– Ото сміху було, коли я зʼявилася в клубі на танцях з вишневими губами, і щоками, наче праскою хто припік. Сільські парубки відразу почали глузувати. А Михайло вступився за мене, запросив на танець, а тоді попросив вийти з ним надвір. Привів до колодязя, витягнув відро води і каже суворо: «Або ти сама вмиєшся, або я тебе вмию!» Я плачу, те все червоне тече, розтікається по всьому обличчі, а він довго не думаючи, бере мене ніжно за шию і нурк у студенну воду. Вмив і пішов. І що ви думаєте, я його розлюбила чи почала ненавидіти? Та де там! Молоде, дурне, ще палкіше закохалася. Відтоді проходу йому не давала. Ходила крок у крок. Поки він не відвів мене вбік і каже: «Софійко, ти дуже гарна дівчинка, не ображайся. У мене в місті є наречена. Не трать на мене сили». А я ж то присяглась, що в монастир піду, якщо моїм не буде! Плакала, певне, з тиждень.  

У Михайла саме закінчилася практика, він повернувся в місто. На фермі всі й думати забули про нашого міського практиканта, як бригадир ошелешив звісткою: «Автобус, у якому їхав Михайло, потрапив в аварію. Зіткнувся з вантажівкою, перекинувся і впав у річку.  Є загиблі, є травмовані...» У мене земля втекла  з-під ніг. Не знала куди бігти, що робити, де шукати коханого. Завдяки шоколадці дізналася у відділі кадрів його адресу і поїхала в місто. До речі, вперше була в місті! Батьки намагалися стримати, але я ж вперта. 

– Соню, вперта, не те слово (сміється). Але якби не та впертість, не знаю, чим би ця вся історія закінчилася. Отже, тепер розкажу я, бо вона вас зовсім замучила. Направду Софія мені відразу сподобалася. Але я сприймав її як подругу, милу гарну дівчину, як кохану – ні. У мене на той час справді була наречена в місті. Донька чиновника. Перспективна, так би мовити. Так ось повертаюсь з практики додому й аварія. Як ви вже зрозуміли, я вижив. Але добряче травмувався. У мене відняло ноги, покалічило руки. Лікарі обіцяли зробити все для мого одужання, але не давали й 50 відсотків на те, що ходитиму. Як часто буває у таких випадках, наречену наче вітром здуло. Її тато спершу намагався допомогти, а потім і його на моєму горизонті не стало. Ось так залишився сам, з мамою пенсіонеркою, яка все плакала і не знала, як має дати собі раду. Аж тут в лікарняній палаті зʼявилося моє сонечко, моя надія і опора. Прийшла і так впевнено: «Хто, ти, не будеш ходити? Тобі ще років сорок, мінімум, від мене поза хату втікати!» Спершу злився, бо навіщо молодій дівчині каліка, тоді сміявся з її наївності. А згодом, коли вона на кілька днів їхала в село до батьків, розумів, що без неї і дихати боляче. За рік, завдяки наполегливості моєї Соні, я почав потроху вставати на ноги, за півтора – ходити з паличкою, а за два – бігав в парку.  

Був ще один момент, який мені запамʼятався на все життя. Я вже ходив, Соня, звісно, була поруч. Аж тут до нас підійшла моя колишня наречена Галина. Гарна, струнка, вишукана. Бідолашна моя Софійка так знітилася в її присутності. Галя каже мені, що мовляв, приходь на вечерю, рада, що одужав, скучила і таке різне. На Соню й уваги не звернула. Я ж дивлюсь на них двох, і такою та розкіш була нікчемною, такою холодною і штучною. Подивився у вічі коханій Софії, обійняв, поцілував у вушко і тихо прошепотів: «Якщо ти не будеш моєю дружиною, певно, вмру». А вона знаєте що? Каже: «Богу дякувати, в монастир не доведеться йти!» 

– Ось так ми разом уже 45 років. Народили трьох дітей. Маємо 10 онуків! І кохаємо одне одного, нервуємо одне одного, боїмося одне за одного, але все життя тримаємося разом. А щодо краси, вишуканості. Так, це потрібно. Але, повірте, кохає серце, а не очі. Якщо це по-справжньому ваша людина, вона сприйме вас такою, як ви є. А якщо ні... Кажуть, штучне дуже шкідливе, а штучне  кохання тим більше. 

Зоряна ДЕРКАЧ  
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували