Нічого дивного: такого столяра треба ще пошукати. Навчився цього ремесла в армії, проходячи службу в будбаті. За старшого в цеху був литовець Ірмас, який із гордістю любив повторювати, що має диплом «краснодеревщика». Він смішно вимовляв це слово по складах, але ніхто не сміявся, бо той і справді був віртуозом у деревообробній справі. Помітивши ці таланти у молодої безплатної сили, вище армійське начальство частенько залучало солдатів-столярів до будівництва своїх дач і заміських палаців. Проте ця наука і практика не пропали намарне, бо після демобілізації Степан повернувся у своє село і стару стодолу швидко перетворив на столярний цех.  

Столярня з часом розрослася, у ній гуділи різні станки, на яких можна було творити справжнє диво. Батьки раділи: син при добрій справі, ще й невісточку роботящу привів у дім. Але яка була в них радість, коли в молодят народилася білява (вся в тата!) донечка Іруся, а через два роки у неї з’явилася така ж білявочка-сестричка Дануся. Невістка працювала кухаркою у шкільній їдальні. Згодом її молоду і вправну почали брати на весілля господинею і вона справлялася не гірше від старих досвідчених куховарок. Отож, коли настало суцільне безгрошів’я, Степан та Маруся жили не з пенсії батьків, як багато хто: у Стефка завжди була свіжа копійка та й Марійка з кожного весілля приносила не тільки зарібок, але й ущерть напаковану торбу усіляких смаколиків, які  їй давали задоволені весільні батьки.  

Іруся добре закінчила школу, вступила у педінститут, отримала диплом. Але на цьому феєрія закінчилася. Куди дівчина не потикалася – за спеціальністю в жодній школі влаштуватися їй не вдавалося. Коли в одному віддаленому селі їй, викладачці інформатики, запропонували уроки трудового, вона рішуче заявила батькам, що виробляє документи і їде в Іспанію до Надьки, їхньої далекої родички. Мама зразу в плач, але батько розрулив ситуацію, сказавши, що хай поїде трохи попрацює, а за кілька років і тут переглотиться. Але вже через рік усе перемінилося – Іруся вискочила заміж за іспанця і залишилася там на все життя. 

Дануся вийшла заміж за сільського хлопця, народила двох близнюків, Сергійка і Матвійка. Але за вісім років із чоловіком розлучилася. Жінка ще трохи помарудила вдома і подалася до сестри. Батьки уже не мали надії «на кілька років». Так і вийшло: уже і хлопці виросли, а мама додому і не думає повертатися.  

Після випускного у школі Маруся раптом злягла та так уже більше і не піднялася. Якось в один мент її не стало. І тільки тепер Степан зрозумів, чим для нього була його дружинонька. Він ніколи їй букетів не дарував, ніколи про свої почуття не говорив – здавалося, що все і так ясно. А тут раптом з’ясувалося, що без неї він не може. Раніше він думав, що найстрашніше він пережив ще тоді, в молодості, коли з армії повернувся. Пішли з батьками бараболю  ями вибирати, а тут не знати звідки, великий щур йому під  ноги.  Степан спритно тупнув по ньому ногою, думаючи, що приб’є, але де там. Щур вивернувся і, рятуючись, поліз йому в широку штанину. За долю секунди ця бридка холодна тварюка опинилася вище коліна.

 Хлопець зрозумів, що треба рятуватись. І стиснув ногу з хижаком руками і дотискав доти, аж поки щур застиг нерухомо. Блідий, з рясними краплями поту на лобі, мовчки витрусив зі штанки задушену тварюку, плюнув і, не обертаючись, пішов до хати. Відтоді щури були його найбільшим страхом і жахом. Ночами прокидався в холодному поту, бо його знову і знову наздоганяла картинка біля розкопаної картопляної ями. Але тепер він зрозумів, що то ще було не страшно. Найстрашніше – коли ти втрачаєш людину, без якої не те що жити – дихати не можеш.  

Хтозна, чим би то все скінчилося, якби не хлопці. Якось уночі йому приснилася його Маруся. – Вставай, Стефцю, бо нашим хлопчикам треба їсти дати. Там на кухні борщ і сальця їм з морозилки дістань, ще й цибульки вкрай, вони так люблять їсти. Та й сам поїж, бо ти дуже змарнів, – сказала зажурено  і розтанула як туман. 

До ранку Степан уже не склепив ока. Думав, що мусить жити, бо дітей треба ще у світ вивести. Сергій пішов учитися  до Тернополя, а Матвій не захотів поступати. Каже, буду з дідом столяркою займатися. Ще багато чого треба його навчити. Усі секрети ремесла передати.  
Молодого дипломованого історика-земляка радо прийняла місцева школа. А невдовзі Сергій привів додому юну вчительку біології Наталію Павлівну: 

– Діду, ми з Наталею вирішили поженитися. Просимо твого благословенння, чи  як то говориться.  

Молодим віддали найбільшу в домі кімнату і веранду, щоби там собі свою кухню облаштували. Але Наталя, Богу дякувати, добра дитина, перебралася на загальну кухню і готувала для усіх. Степан уже починав задумуватися, чи не добудувати йому другий поверх, бо і Матвій колись сім’ю заведе. Але той його випередив. Якось зайшов схвильований до столярки:  

– Діду, маю з тобою серйозно поговорити.  

Степан завмер із гембелем у руці. 

– Я, діду, ну, як тобі сказати… женитися хочу. Ми вже давно із Сянькою зустрічаємося. Пора оформлятися в ЗАГСі. Тим більше, що вона вже тойво. Ну, одним словом, дитина в нас буде.  

Степан підійшов, обняв онука. Аж просльозився:  

– Як би твоя бабця тішилася!  

– Почекай плакати. Давай подумаємо, де тепер жити будемо. У зяті  я не піду. Ти ж знаєш її тата, з ним ніхто не витримає.   

– Ну то будете жити в нас, поки щось придумаємо. Я переселюсь у крайню маленьку кімнатку.  

– А ми, виходить, у прохідній?! – Матвій аж розчервонівся від напруги. – Я так собі, діду, подумав. Тебе ми переселимо в літню кухенку. Вона, хоч і мала, але скільки тобі місця треба, аби ліжко влізлося.  

– Та краще вже через двері до свиней, то там хоч тепло, – побілілими губами прошепотів старий. Він раптом відчув, що той противний холодний щур пробрався вище, потовкся по животі і схопив його гострими зубами за серце. Стефко почав тихо сповзати на підлогу… 

Отямився у білій палаті.  

– Де мої хлопці? – запитав кволим голосом лікаря, що саме міряв йому тиск.  

– Це реанімація, сюди нікого не пускають. Як все буде добре, за кілька днів переведемо вас у терапію, от тоді і побачитеся зі своїми хлопцями. 

 
За ці кілька днів Матвій помітно змарнів. Ніби аж зігнувся.  

– Діду, як ти? – обережно присів на край його ліжка. – Ми з Сергієм будемо тепер чергувати коло тебе день і ніч.  

Степан уважно дивився на внука і мовчав.  

– Діду, я говорив з доктором. Він мені сказав, що таке буває від стресу. А тебе треба берегти від зайвих хвилювань.  

І раптом рвучко припав до дідової руки.  

– Пробач мені, пробач. Я остання скотина. Ти для нас все зробив, а я… Діду, мені так погано…  

– А це добре, – підвів голову Степан.  

– Що добре? – не відразу врубався внук.  

– Добре, що після необдуманих слів тобі погано.  Значить, не все ще  пропало, душа ще не загрубіла.  

– Діду, я вже все придумав, – гарячково заговорив внук. – Ми з Сергієм добудуємо за літо ще дві кімнати. Для всіх стане місця.  

Він ще говорив і говорив, а Степан дивився на внука і усміхався: буде з нього господар. А що тут дивуватися – наша закваска! 

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували