Мою увагу привернуло насамперед ім’я Івана Кварценюка, 1896 року народження, брата мого діда Василя. Ще у дитинстві я знав, що стрийко Іван був січовим стрільцем, потрапив у російський полон під Бережанами, звідки після втечі дістався до ставропольського краю. Невдовзі в росії відбувся жовтневий переворот, тож із соціалістичного союзу до незалежної Польщі, до якої увійшла Галичина, повернутися йому було неможливо, а тому він навідався до рідного дому аж через сорок літ. 

До нас інколи приходили січовики Михайло Бундис, сусід через дві хати, його родич Федір, Микита Заяць, Федір Яворський, і дещо розповідали про пережите на фронті. Однак говорити відверто про національно-визвольну боротьбу побоювалися, хоча, бувало, дехто пророкував розпад срср, бо жодна імперія у світі невічна: навіть Австро-Угорщина після 150-річного панування розпалася. 

Повний список 24 вояків УСС вдалося скласти й оприлюднити вже у новітні часи завдяки спогадам Василя Семаха, Амброзія Яворського, Григорія Стуя, Ярослава Сиваника. До списку входив і стрілець Михайло Бундис. 

У «Мартирології» також йдеться, що син сільського дяка Василь Семах став вояком УГА. 

По-різному склалися їхні долі. 18-річний Ізидор Сиваник загинув у бою з москалями на горі Лисоня. Микола Сиваник у неповні 24 роки поліг під Львовом, відстоюючи Західноукраїнську Народну Республіку, похований на Янівському цвинтарі. Василь Метанчук і Василь Шеремета виїхали за кордон під час Другої світової війни. Більшість скромно проживала в рідному селі. 

Готуючи до друку книжку «Історія села Маркова», її співавтор Василь Лаба віднайшов у Львівському архіві журнал «Шляхи» за 1916 рік, де описано бурхливі події в нашому селі в липні 1915-го, коли російська армія почала втрачати позиції після окупації Галичини. 

Цікаво, що тоді в околицях Маркови побувало багато відомих діячів української історії, серед них лідер Листопадового зриву 1918 року Дмитро Вітовський і Андрій Мельник, керівник СУМ після смерті Євгена Коновальця. 

У церковному шематизмі 1918 року записано, що в селі згоріла приблизно сотня будинків і баня церкви. У час, коли чоловіки перебували в армії, а російсько-австрійський фронт наближався, жінок із дітьми евакуювали на Львівщину.  Родина моєї прабаби Марії опинилася у селі Сіде Самбірського повіту. Повернулися додому через 16 місяців і побачили замість хати купу глини і каміння в бур’янах. Довелося проситись у найми. Дехто копав землянку, аби перезимувати.  

На нетривалий період українська влада у селі встановилася 3 листопада 1918 року. Але мирне життя було недовгим. У результаті воєнного протистояння влітку 1919-го Галичина відійшла до Польщі. 

Нині світла пам’ять учасників боротьби за свободу відзначена символічним хрестом у центрі села. 

Євген КИФОР, 
уродженець с. Маркова на  Монастирищині 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували