Та не завжди дзвони «співали» з нагоди приємних подій. Доводилося їм печально сповіщати про кінець людського життя, озиваючись чи великим, чи малим передзвоном. Тривожно озивалися, вдаряючись залізними середниками об латунні криса, як над Дібровою чи Переліском нависала чорно-сива хмара. У такий спосіб люди просили Всевишнього відвернути повінь чи град. 

Ідучи з бабою до храму, у 50-х роках, помічав відсутність на дзвіниці двох-трьох дзвонів. Розповідали, що не стало їх в часи воєнного лихоліття. Утім,  в селі таки знали правду, але таїлися з нею десятиліттями. 

Готуючи історичну книжку про Маркову, історик зі Львова Василь Лаба знайшов у церковних архівах інформацію про спорудження мурованої дзвіниці 1896 року за о. Содомори. Звели церкву у 1872 році, і при ній тоді була, мабуть, дерев’яна дзвіниця.1913 року постало питання про перебудову і церкви, і дзвіниці. 

На засідання комісії приїхали інженер Раєвський із Бережан, представник Львівського архиєпископа Гілевський, отець-декан із Завалова (7 км від Маркови) Коцюба та інші. Ухвалили зробити новий купол на церкву, покрити його бляхою та відремонтувати дзвіницю. На це треба було зібрати 280 крон. 

Перша світова війна скоригує плани будівничих. Гарматним пострілом було зруйновано головну із п’яти церковних бань, пошкоджено бічні вівтарі. Реставрація комплексу затягнулася до 1927 року. 

Нова загроза над святинею з’явилася влітку 1944 року. Відступаючи, німецькі війська не упускали нагоди забрати все цінне навіть із релігійних об’єктів. Ось як про ці події  пізніше згадувала зв’язкова УПА Наталія Сиваник: «Вночі при варті ми знімали їх (дзвони) і майже над ранок привезли на наше подвір’я, нашвидкуруч понакривали різним галуззям, зверху – коноплинням. Довелося нам з мамою сидіти на цій купі і вишивати, щоби, бува, хтось не помітив і не замільдував. А як смерклося, збіглися свої, викопали глибоку яму, позамотували чим могли, закопали, дернюгами закидали, що й знаку не було. Так у землі ті дзвони 44 роки й пролежали». 

Йдеться про подвір’я Романа Балацького, син якого Михайло у новітні часи закінчив православну духовну семінарію, став настоятелем храму УАПЦ Успіння Пресвятої Богородиці у Монастириськах, дослужився до чину архімандрита та прийняв ім’я Назарій. На жаль, п’ять літ тому передчасно покинув цей світ. 

Окрилені здобуттям Україною незалежності, марків’яни зуміли за два роки звести замість згорілої у 1958 році муровану церкву. Полагодили і дзвіницю. Переживши дві світові війни, австро-угорську, російську, німецьку і радянську окупації, вона голосами усіх чотирьох дзвонів скликає вірян на відправи. 

До слова, у домашніх архівах земляків збереглася світлина, на якій патріотична молодь села  із великим тризубом на тлі дзвіниці. Знімок зробив інженер Роман Щуровський, син о. Михайла, який 1944 року виїхав на Захід і в такий спосіб уникнув репресій. 

Пишучи ці рядки, пригадав почуту ще в дитинстві пісню «Заграйте, дзвони...» І справді голос дзвонів – як мелодія музичного інструмента, яка дивним чином впливає на нашу свідомість і, як стверджують науковці, навіть зцілює від недуг. Замовкають церковні дзвони лише у Страсний тиждень, аби на Великдень велично сповістити про світле Христове Воскресіння.    

Скільки літ промайнуло у плині часу. Не все збереглося на скрижалях пам’яті. Та не забути ніколи перших богослужінь у церкві, коли діти, незважаючи на перестороги вчителів, поспішали зі своїми рідними до церкви пізнавати Господню істину. 

Євген КИФОР, 
уродженець с. Маркова на Монастирищині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували