Маринка віддавалась рано, бо мачуха хотіла якнайскоріше випхати її з дому. Тато були вдівець,то взяли собі жінку з дітьми, а ще потім двоє спільних дітей народилося. 

Мариня була в тій сім’ї і за наймичку, і за кухарку, і за няньку. Тож коли сусідський Богдан, такий же голий-босий, як вона, заслав сватів, довго не  роздумувала.

Видно, Всевишній змилувався над сиротиною, бо дав їй доброго чоловіка. Разом вставалиі разом лягали, разом до роботи бралися і разом за стіл сідали.А як Маринка відчула дитя під серцем, Богданьо її мало на руках не носив – тішився дуже, що у них дитинка буде, і ще дужче любив й жалів жінку. Михась вродився перед празником святого архангела Михаїла – якраз тоді, як всі роботи у полі покінчали.

Маринка не раз собі тепер думає: а чи важко їй було тоді? Сама молода, дитина на руках,хату почали свою будувати – щоб було все, як у людей. Ні, не  важко. Бо у злагоді, у любові і спокої все робилося.

Коли ховали Богдана, дружина кілька разів умлівала: мала за ким жаліти.

– Мамо, не плачте, я все-все буду робити. Я вас буду жаліти, мамо, – тулився  до неї наполоханим пташам Михасьо. 

Син хоч і малий тоді був, але казав правду. З татом він був схожий не тільки  з виду. Удвох господарювали, обробляли поле. Після школи Михайло, щоб не  кидати матір, пішов у своєму селі трактористом працювати. І все було б добре, якби вже женився і привів у дім невістку. Але ж Михайло був якимось дуже сором’язливим, несмілим. Його ровесники давно поженились, уже дітей своїх до  школи повели, а він усе сам та й сам. Після довгих роздумів Маринка вирішила взяти справу у свої руки.

Якось в неділю, після відправи в церкві, Маринка зайшла на Дарчине  подвір’я.Про що вони розмовляли, ніхто не знає, але наступного дня прийшла  вже до Маринчиної хати Дарка, щоб та навчила її мережку робити. Потім жінок  разом бачили на городі, разом мастили хату. Мало-помалу Дарка «прикоськала»  Михайла, і невдовзі він привів її до своєї господи.

Після шлюбу в церкві зробили невеличкий обід. 

– Ось і сподобив мене Господь сина одружити,невісточки дочекатися, – радісно примовляла, частуючи гостей, господиня.

Коби то знаття, не раділа би наперед. Невістка відразу встановила в хаті свої  закони. Маринка думала, що вони, як раніше, будуть разом робити на городі, поратись на кухні. Але, як виявилось, все, що вона робила до цього часу, було не так. Не так варила борщ, не так прала, невчасно обід готувала. Маринка не  перечила, тихо вступалась з дороги, йшла на город і працювала там до пізнього вечора.

Коли діти надумались ставити літню кухню, витягла з шафи білу хусточку з  грошима: «Тримала на смерть, але ще зберу». 

Маленький акуратний будиночок, приліплений до стайні, виріс швидко. Дарка вже була вагітна, то вони з Михайлом самі штукатурили зсередини, і  білили. Невдовзі тамз’явились меблі – газова плита, стіл, старе ліжко.

Невістка прийшла приймати вже готову роботу: 

Гарна кімнатка вийшла, гарна, – була  втішена. – Тепер у хаті не будем  свині картоплю варити, і вам, мамо, буде тепло.

Маринка отупіло дивилась на  невістку, надіючись що це їй причулося. 

…Ще  ніколи так не чекала вона сина з роботи. Думала, прийде Михайло, заступиться, не вижене матір з власної хати.

Михайло переступив поріг літньої кухні втомлений, розгублений і якийсь  нещасний. 

– З  новосіллям вас, – сказав і відвів очі.Сів край столу, опустив голову на  руки. – Мамо, може, і правда так для вас ліпше буде. Не дасть вона вам життя у  хаті, – схопив шапку і рвучко вийшов.

Цілу ніч Маринка не спала на новому місці. Спочатку сердилась, потім  жаліла сина, і врапт несподівана думка блискавкою майнула в голові, пронизала  серце: «А що люди про них скажуть?! Це ж виходить, що матір із рідної хати  вигнали. Сором який!»

…До всього звикає людина – і до доброго, і до поганого. Маринка нічого не  говорила дітям, жила, ніби нічого особливого й не сталося, але замкнулася в собі, стала неговіркою.

Прокидалась дуже рано, варила собі їсти і йшла на город або в поле.Там їй  було легше. А коли зібрали все з  городу, зовсім Маринці стало самій у хаті сумно. Михайло приніс їй маленьке радіо, але їй хотілося, щоб до неї не чужі люди говорили, а свої, рідні. До хати вона вже не заходила, хіба кликала Дарка, щоб з маленьким внучком посидіти. Колисала його, як колись колисала Михайлика, і потай вмивалася слізьми.

Наближався Святий вечір. Ще зранку наварила куті, пісної капусти, зготувала  киселю та вареників з вишнями. Воно їй і не треба стільки, але робила так завжди, бо знала, що вночі, як повлягаються, прийде її Богдан вечеряти. Не раз чула, як  стукала ложка чи скрипіла половиця. 

– Куди ж твоя душенька прилетить  тепер, Богданю? – залилася сльозами, коли скінчила вечеряти. – Ти ж завжди до своєї хати приходив, яку разом ми  ліпили, як пташки гніздо. Ти завжди мені допомагав, а тепер навіть цього не  можеш…

За риданням не  почула, як до кухні зайшов Михайло. 

– Ходіть, мамо, вечеряти  будем. 

– Та я вже повечеряла, синку. Чого піду до хати, де менівже нема місця.

Михайло стояв серед кімнати, як укопаний. А потім схопив її хустку, куфайку, почав маму одягати. 

– Що ти робиш, сину? – знесилена, слухалась його дужих рук. 

– Все, мамо, ідемо, жити будете в хаті. Спорожніла якось вона без вас. Ідемо, – і  твердо, по-чоловічому додав: – Я так вирішив.

Хотіла щось сказати, і не могла. Сльози душили її. Вона вже й сама не знала, від чого плакала: від образи, жалю чи – полегкості…

Валентина  ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували