Одначе  не все так велично у слові цьому. Перед очима постають кобзарі, яких у грудні 1930 року звезли більшовики з усієї України, начебто на мистецький з’їзд, а виявилося – на розстріл за оспівування вольності та пробудження духу українства. У 2014 році ми з Галицьким камерним оркестром під орудою народного артиста України світлої пам’яті Василя Феленчака сотворили програму під назвою «Читаю Шевченка і лячно мені. У кожному слові теперішні дні». Показували її у Тернополі, в Кременці, Вишнівці, Почаєві. Звучала вона сполохом у той час, коли росіяни почали першу фазу інтервенції супроти нашої незалежності.  

І супроводжували мене під час концертів маленькі книжки, які розкривали перед слухачами дуже сокровенне і вельми спільне. Тож йтиметься  нині про «Кобзарі». Їх у мене вдома більш як пів сотні. Надруковані у різні роки, у різних державах, із різним оформленням. Поміж ними є багато унікальних. Це «Кобзар» ілюстрований народним художником України Василем Касіяном і прекрасні видання з малюнками неперевершеного художника Івана Їжакевича іта лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Василя Лопати. Завше показую гостям унікальне видання другої Біблії кожного українця, яке побачило світ у 1921 році за редакцією доктора Василя Сімовича. Його було названо «Кобзар» для народу. Особисто для мене пам’ятним є «Кобзар» з ілюстраціями самого Тараса Шевченка, виданий у 1977 році в Києві, із яким я був у 1989 році, під час час проведення Шевченківських днів на Донеччині. На сторінках цієї книжки зібрано автографи майже сотні учасників урочистостей: Дмитра Павличка, Романа Лубківського, Анатолія Паламаренка, Володимира Ячмінського, Олеся Лупія, Степана Пушика, Дмитра Гнатюка, Ніни Матвієнко та багатьох інших. 

  
Але в особливій пошані в мене чотири маленьких «Кобзарі», як ви можете побачити на світлині. Найменше видання має розмір 6 на 8 сантиметрів і поміщає в себе репринтний передрук «Кобзаря», виданого у Женевській друкарні М. Драгоманова у 1878 році. У ньому – 48 віршів і поем нашого велета думки. Не менш цінним є оригінал книжки, виданий 1918 року в Канаді зі вступним словом Богдана Лепкого. Його мені подарував нині покійний земляк Іван Голуб. У 1950 році світ побачив «Кобзар» із мікротекстом, який можна читати лише за допомогою збільшувального скла. У ньому зібране повне видання поетичних творів Тараса Шевченка.

  
Та найбільшою цінністю і родинною реліквією є «Кобзар» особливої долі. Мій батько на початку Другої світової війни потрапив у німецький полон. Життя йому врятувала шлюбна світлина, на якій він  зі своєю дружиною Марією  були в українських строях. Адже прізвище Герман викликало у гестапівців підозру, що Михайло єврей. Спочатку був табір Майданек. Через певний час тата направили до табору українських військовополонених у місто Регензбург. Там він працював у друкарні. До речі, вже після смерті батька, ретельно вивчаючи родовід, я виявив першовитоки нашої родини саме з цього міста, але татові тоді це ще не було відомо. Який тісний світ. Поміж робітників у таборі був професор із Київського університету Григоренко (ім’я батько забув). Так от, у 1943 році цей патріот і вчений випросив у комендатури право на видрук до дня перепоховання Шевченка маленького видання із 8-ма віршами. Начальство дало згоду й невдовзі вже були підготовлені кліше для друку. Вдумайтеся – німці дозволили. Передмову Григоренко написав сам, але комендатура після певних роздумів вилучила її. Тому у книжці замість неї порожні сторінки. Наклад складав 200 примірників. Татові, який займався вирізанням літографічних заставок, теж був вручений один примірник. 

 
Наприкінці 1944 року табір було звільнено від німців, а полонених передано керівництву червоної армії. Їх перевантажили у товарні вагони та перевезли за Урал до радянських таборів на «перевиховання». У них забирали все, що пов’язане з Україною. Тато, розуміючи що москалі «Кобзаря» просто спалять, закопав його у коробці під кедром. У 1947 році його було звільнено і він перед виїздом віднайшов дорогоцінну реліквію та повернувся з нею до отчого дому. Через рік зʼявився на світ я. Маленьким мене батько вчив грамоти саме з цієї книжки. А коли доля, на 93-му році життя, поклала тата на ложе тяжких випробувань, вже я читав вірші Шевченка для нього саме із цієї книжки. Батько вже не міг говорити, але легенька посмішка та сльоза на щоці засвідчували – він чує їх і це допомагає перемагати нестерпний біль. 

 
Тепер ця книжка в мене. Її перечитували мої діти, вона не раз буває в руках онуків. Книжка поза часом. Книжка, яка стала другим іменем нашої країни, за волю якої нині бореться наш син Тарас і сотні тисяч інших синів і доньок України. Ось така зворушлива історія нетлінного слова. 
Олег ГЕРМАН, 
заслужений діяч мистецтв України 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували