З посади художнього  керівника, режисера-постановника і актора Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької,  прослуживши театру 60 років, вийшов на заслужений відпочинок. Але розмову починаємо не з ювілею майстра, а з його поступу в нову іпостась – ведучого  авторського каналу. 

– Федоре Миколайовичу, для мене стало приємною несподіванкою те, що у вас є авторський канал на YouTube. Хто придумав чи дав ідею? 

– Ми придумали з сином Назаром. Я не можу бути поза театром, бо це моє життя, ціла епоха розвитку, нашарування реформ у мистецтві. Я залишився головою західного відділення Спілки театральних діячів України і бачу, як важко театрам, бо війна. Досі не можу до кінця усвідомити цю трагедію. Коли йдеш на Личаківку і бачиш військовий цвинтар, – розумієш, що війна тут. Окупант цілиться в кожне українське вікно. Зараз з’являється нова література, драматургія про російсько-українську війну. Я завжди казав і кажу, що театр вічний, в ньому глибока історія і сучасність. 

–  Відрадно,  що ви виконуєте свою місію в сучасному театрі і продовжуєте кар’єру режисера в  Тернопільському академічному  обласному драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка, де виставою-реквіємом «Андрей» у вашій постановці розпочався 95-ий театральний сезон. Як вам працюється з тернопільськими акторами? 

– Люблю цей театр. Минулого року поставив  п’єсу Василя Босовича “Ісус – син Бога живого” із заслуженим артистом України Євгеном Лаціком в головній ролі. Це вистава про непростий шлях до віри...  А цьогоріч я поставив виставу-реквієм  «Андрей» з народним артистом України В’ячеславом Хім’яком. Відрадно, що в трупі театру є актори, які надаються виконувати такі величні і відповідальні ролі. 

– І я пам’ятаю вас у ролі митрополита Андрея у виставі, яку ви поставили 25 років тому в театрі імені Марії Заньковецької у Львові. 

– Цей глибокий харизматичний образ ввійшов у моє єство. Я неодноразово буваю у храмі  Святого Юра, в крипті якого поховані кардинал Йосиф Сліпий і митрополит Андрей Шептицький.  У ролі Андрея я проживав дві години на сцені його життям. Відстоюючи національну ідею, він не схилив голови перед жодним окупантом чи спокусою. Польський граф, який став українським священником, багатій, який практично все віддавав на розвиток української церкви, науки, культури, патріотичне виховання молоді.   

– Недарма кажуть, що акторству не можна навчити, бо талант або є, або його немає. А чого ви навчали своїх студентів? 

– Навчав шанувати український театр. Колись усі на москву рівнялися, тепер – на Європу. А ми є українським театром, з глибоким корінням і національною основою. В театрі, як казав Курбас, повинні бути розумні арлекіни.  

– А хто вас навчав життєвої мудрості?

– Мене вчили батько й мати. Я ж із сім’ї колгоспників. Починав  себе усвідомлювати з коляд, з вертепів. У мене батько дуже гарно співав, був музикантом, брат теж був музикантом, мати гарно співала. Років у тринадцять я читав перед односельцями  «Тополю» Шевченка. Люди в залі плакали, аплодували. Потім був театральний інститут ім. Івана Карпенка-Карого. Я потрапив у клас професора Володимира Неллі – одного із кращих педагогів. В інституті зустрів і своє кохання – дружину Таїсію Литвиненко, тепер вона народна артистка України. Життєвої мудрості вчили поставлені мною вистави і зіграні ролі в спектаклях «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Тараса Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Народний Малахій» та «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, «Мазепа» Богдана Лепкого… Паралельно понад сотня зіграних ролей в кіно: «Пропала грамота», «І в звуках пам’ять відгукнеться…», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інші. Це ж все  той матеріал, який  формує досвід, життєву мудрість. 

– Як  добре, що цей вантаж життя з клопотами, переживаннями, надіями і планами з нами. Як відчуваєте його  на 85 році? 

– Cкільки б не жив, все одно мало…П’ять років тому в Києві мене оперували в інституті серця. Коли везли на операцію, сказали, щоб я рахував. А я запитав, чи співати можна. Дозволили. І я почав співати: «Літа на зиму повернули, летять в осінній хмурості. А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності». Лікарі чомусь почали плакати. Справді, трагедія старості в тому, що  душа залишається молодою. 

– Знаю, що у вас завжди була мрія поставити  таку виставу, яка б сколихнула всіх. Ви знаходили такі і знову шукали. Як тепер з мріями?  

– Є в мене запрошення і пропозиції постановок у Тернопільському драматичному театрі. Мені хочеться це робити. І «Філумену Мартурано» хотів би поставити, і про «Бояриню» Лесі Українки думав, і  «Легенда про Фауста» – сильна річ. А мрія є – щоб з нашого лексикону зникло слово «війна». 

Людмила ОСТРОВСЬКА 
 
                                                                                          


 

0

0

0

0

Ви вже відреагували