...У його дитячій пам’яті навіки закарбувалися жахи Другої світової війни. Нацистська окупація. Розстріл німцями у Шумську його тітки та рідної сестри. Їх на місці, де «остаточно вирішували єврейське питання», стратили разом із іншими п’ятьма заручниками – мешканцями Дедеркал.   

Інша «картинка» теж не для людей зі слабкими нервами. 1944 рік. Початок літа. Німців уже нема у селі. 5-річний Іванко разом із батьком у полі. Старший Дмитрук порається біля картоплі. Менший спостерігає за армадою сталінських бомбардувальників, які летять на захід. Коли раптом один із них задимів і почав знижуватися прямо на їхнє поле. 

– Тату, тату, – залементував Івась. Іларіон швидко відчепив орчика, нагнав коня у безпечне місце і, схопивши сина, чимдуж побіг подалі від лиха.  
Бомбовоз через деякий час потягли десь у район Ізяслава – на базу. А дві авіабомби, по півтонни кожна, що були під крилами літака, та 45 менших бомбочок, які лежали у відсіку, «забули», щоб не морочитися із перевезенням. Довелося батькові поглиблювати яму, у яку в полі складали насіннєву картоплю, де і закопали смертоносний вантаж.  

1947-й. Іларіона Дмитрука викликало сільське начальство писати заяву про вступ у колгосп. Господар відмовлявся: сім’я з 7 осіб мала п’ять гектарів поля, і це було малувато, щоб утримувати скількох душ. Тоді його запроторили у монастирське підземелля. Через дві години знову на верх –  чи не передумав. І так три дні. Повернувся глава сім’ї додому. По щоці текла скупа чоловіча сльоза.  

«Тепер ми в колгоспі», – почули від нього рідні. Та це аж ніяк не врятувало від виселення на чужину. Їхня хата була під черепицею, а не під сніпками. Цього було досить, аби батьків та Івана з братом безжально вирвати з корінням із рідного місця.  

Того разу з Дедеркал вивозили у невідомість три сім’ї. Майже десять років за десять тисяч кілометрів від рідної України – у Хабаровському краї по бараках ліспромхозу. Приїхав Іван на Далекий Схід 11-річним хлопчаком, а повернувся до рідного порога змужнілим юнаком.  

На чужині відносне полегшення дало столярування. У родині Дмитруків таким ремеслом до Івана ніхто не володів.  

– Я самоучка. Цікаво було. Приглядався. Пробував. Щось виходило, щось ні. Коли призвали в армію, потрапив у танковий полк, теж на Далекому Сході. Начштабу шукав спеціалістів, які б могли облаштувати солдатський буфет. Зробили ми «чайну». Вийшло непогано. Мене приставили до іншого солдата, який мав звільнятися. Мовляв, «оце твоя заміна». «Що ти вмієш?», –  запитав той. «Нічого», – відповідаю. «Нікому не кажи, бо мене не відпустять додому», – попросив. Разом виготовили нові двері. Роботу схвалили, напарника демобілізували.  Так я став авторитетним солдатом. Після закінчення строкової служби просили залишитися на понадстрокову. Пропонували посаду начальника складів. Відмовився. Дуже хотів на батьківщину. Батько із братом вже до того часу повернулися додому після 10 років вигнання, –  ділиться пережитим пан Іван. 

 
Дмитруки  невпинно писали клопотання про повернення у Дедеркали. За часів сталіна ці звернення залишалися поза увагою. За хрущова порядки стали дещо м’якші.  

За рік «ходіння по муках» клопотання Дмитруків задовольнили. Дозволили повернутися у рідне село та повернули  майно. Останнє було рідкістю. Майна не те, що не повертали – не давали навіть згоди повертатися на місце, звідки виселяли.  

На чужині, на Сірому клині, померла мама Феодосія. Поховали без священника – в найближчій радіусній сотні кілометрів священників не було. Після повернення у Дедеркали через рік помирає хворий на астму батько.  

Так для Івана почалося самостійне життя. Працював на різних тракторах у Дедеркальській райагропромтехніці. Звідти у 55 років вийшов на пільгову пенсію. А до того була довга робота екскаваторником. Предмет його особливої гордості – викопані та почищені ставки в околиці. Шкодує, що частина з них тепер занедбана. Крім того, чоловік знаний майстер зі зведення дерев’яних конструкцій дахів: сотні місцевих господарів дякують йому за якісну роботу. Дякують і за грубки, які й досі гріють завдяки майстерності Івана Іларіоновича.  

Ще замолоду звів собі новий будинок. У 1964 році одружився з вродливицею Марією із Кушлина. Цьогоріч у подружжя – діамантове весілля. 60 літ у парі.  

Батьківська гордість – сини. Микола живе і працює в Іршаві. Олег вже давно в Іспанії. Має дві освіти: інженер-зброяр, а ще у свій час закінчив духовну академію.  

Іван Дмитрук – активний вірянин місцевої парафії Миколая Чудотворця ПЦУ. Попри статечний вік, дисципліновано відвідує практично всі богослужіння у храмі. Якихось обмежень у їжі не дотримується. А рецепт його довголіття, напевно, у постійній праці, спокійній вдачі та позитивному погляді на світ. 

Володимир ГАВРИЛЮК 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували