Закінчуючи 1964 року Завадівську восьмирічку, я мріяв продовжити навчання у Товстобабській (перейменованій на Висоцьку) одинадцятирічці. Але її понизили у статусі до неповної середньої й не проводили набору в 9-й клас. Куди ж іти вчитися? 

З Маркови до Монастириськ 15 км, до Горожанки – 9. А якщо до школи іти полівкою і ліском – 5,5. 

І це село колись у Підгаєцькому, а пізніше – у Бережанському районі (наше з Монастириського опинилося у Бучацькому) мені було знане краще, ніж будь-кому з однолітків. У давнину його називали княжим містом, заснованим 1395 р., адже через нього пролягав «цісарський гостинець» з Галича до Теребовлі. У сусідньому Середньому жила родина моєї баби по татовій лінії Марії Кифор (Бобецької), до якої з раннього дитинства навідувався з другою бабою Ганною Кварценюк. А до Завалова ходили на празник літнього Миколая. Тут уперше в 4 чи 5 років скуштував морозива, яке у нас називали льодами, тішився кольоровими карамельками з цукру і півником-свистунцем. 

До Завалівської школи, де директором був Ф. Ф. Мазуренко, я приніс заяву у липні 1964 р. (першим з марківʼян. За мною пішли Павло Гладкий, Остап Роговський, Віра Баліцька, Іванна Яворська і Ганна Ніжаловська. Два роки шість разів на тиждень (субота теж була робочою) поспішали осінньої негоди й зимові заметілі пішки до школи. Про підвезення дітей тоді й не говорилося. Можна було скористатися гуртожитком інтернатного типу, але ми чомусь відмовилися. 

Ніби й недавно це було, а вже 65 літ минуло як пішов я у перший клас і 55 – з часу закінчення десятого. Добра згадка залишилася про класну керівничку Х. В. Лаврів, завідувачку навчальної частини, філологиню, заслужену вчительку України, у майбутньому депутатку Верховної Ради урср М. Й. Фостій, вчителя української мови та літератури Є. Я. Дояка, біологиню Я. Б. Болукало, фізика і астролога, відмінника народної освіти І. Є. Сивана, історика Д. В. Лагошняка, географа і художнього керівника хору С. Є. Клюбу, інших. 

У червні 1966-го року путівки у життя тут одночасно отримали два випуски 10-х і стільки ж 11-х класів, загалом понад 80 учнів, а всього навчалося майже пів тисячі з девʼяти сіл. 

Згадуючи про той час, розповідаю внукам Галинці та Іванкові і правнучці Яринці, що Завалівська школа і село були серед найкращих на Бережанщині. Тут побував геніальний поет Іван Франко, у 50-х роках позаминулого століття очолював парафію і похований о. Дмитро Гузар, правнуку якого Блаженнішому Любомиру у час незалежності України судилося очолити УГКЦ. Один із двох синів отця Дмитра орудував зразковим церковним хором, який з успіхом виступав і в Маркові, і в Монастириськах. 

Навчалися ми у двох старих корпусах, а через десяток літ школа перебралася у триповерхове приміщення. Але якось так склалося, що жодного разу не судилося побувати в ньому на зустрічі випускників. Сумую й за тим, що відійшли у вічність мої добрі наставники, залишився, здається, тільки один – 80-річний учитель фізкультури Є. М. Кіцик. 

Водночас тішуся, що вже третє покоління марківʼян за прикладом нас, шістдесятників, вчиться у цьому закладі. Тут отримали атестати зрілості керівник клініки судинної медицини Головного військового госпіталю України Володимир Роговський, протодиякон, кандидат богословських наук, що служить у Золотоверхому соборі з митрополитом Києва і всієї України ПЦУ Епіфанієм, о. Василь Дідора та багато інших відомих земляків. 

Недарма називаємо її альма- матір'ю, бо вона, школа, для нас єдина і неповторна  як мама, з якою повʼязана і подальша наша доля, вибір професії, моральні авторитети тощо. Як співається у пісні, вона навчила нас бути людьми, реально мріяти, вивела на шлях осяйних доріг. 
Пройтися б хоча ще раз пішки з Маркового до Завалова, до рідної школи… 

Євген КИФОР,  
ветеран української журналістики 

0

0

0

0

Ви вже відреагували