Навряд чи хтось вивчає нині у школі наукову розвідку «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», написану Іваном Нечуєм-Левицьким у 1878 році. А було б слушно, бо саме в цій праці автор відповідає на запитання, яке й досі хвилює багатьох наших сучасників у всьому світі – запитання зазвичай саркастичне: чому, мовляв, в Україні було так мало цікавої літератури, «де ваші Шекспір, Байрон і Бальзак?». Ось як пояснює це Іван Нечуй-Левицький: 

«В Україні великоруські школи іґнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ у Великоросію. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві». 

Саме через це наша класика народжувалася в таких муках, – бо російська імперія весь час намагалася зробити так, щоб українська література взагалі перестала існувати, – і зовсім не тому, що українці недостатньо творчі, не надто глибоко мислять чи не мають оригінальних ідей. 

Натомість російська література видається письменникові байдужою, штучною: «Недостача елеґантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове полярне поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і так холодні, як лід». 

Не оминає Нечуй-Левицький і теми релігії. Він закликає тримати дистанцію в культурному полі та не обманюватися богомільністю московитів, під прикриттям якої вони намагаються звабити вірян-українців. Адже у молитвах росіян немає й ніколи не буде щирості, та й Бога там ніколи не було й не буде – не може любити Бога той, хто ненавидить людей: 

«Їх релігійність (…) вся основана на обряді, на букві, на зверхности, вона не має в собі нічого морального. Каже ж великоруська приказка: «Мужик перекрестится, а потом зарежет». Од того страшного деспотизму виходить те дике самодурство, той гніт, те звірство, що проявляється у великоросів». (Що ми, власне, нині й спостерігаємо). 

Але повернімося до мистецтва. Насамперед – до фольклору, в якому відбивається підсвідомість народу, та частина його світогляду, яку можна закамуфлювати гарними манерами, освітою, дипломатією, – одначе пісня виносить на-гора те справжнє, чим дихає і живиться народ, його справжню суть. 

Одна з функцій творчості – показувати, відтворювати навколишній світ. Яким же малює світ «великоросів» їхня народна пісня? Грубим і меркантильним. Таким, у якому гроші, взагалі матеріальне – найголовніше, й тому найприємніший комплімент людині, її погляду – що вона «поглядит, как рублем дарит». Іван Нечуй-Левицький зауважує: «На Україні се буде зовсім навиворіт: про злого чоловіка кажуть, що він «гляне, неначе п’ятака дасть!». 

Чи, можливо, росіяни здатні розповісти про кохання? Про сімейне життя? Дзуськи! В них і кохання якесь, м’яко кажучи, дивне. Ось як описує Нечуй-Левицький у «Хмарах» сімейний побут українки Марти Сухобрус та росіянина Степана Воздвиженського: «Горда, розумна й завзятуща як щира українка, Марта зовсім не була зугарна по своїй вдачі кориться деспотизмові чоловіка, а навпаки, їй бажалось всім правучать в домі і в хазяйстві. Воздвиженський вивіз з Тули зовсім інший погляд загалом на всіх жінок. Мартина енергія й злість зовсім збили його з пантелику». 

У росіян же, наголошує митець, «панує деспотизм батька над цілою сім’єю, над жінкою, над дітьми. 

Наприкінці розвідки Іван Нечуй-Левицький доходить висновку, що лише своя, рідна література, неодмінно українською мовою, може наповнити та збагатити нашу читацьку аудиторію: «Нова літературна школа потребує, щоби для козаків були обмальовані такі ж самі козаки, а не хтось інший, щоб вони побачили у книжках таки себе, свій живий образ, з його вартістю й недостачею, і тільки по такій літературі вони можуть рости і розвиватись».

 
Марія МАСЛЮК 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували