–  Пане Василю, вітаємо з професійним святом, 65-літтям Спілки… Та чи є цей ювілей знаковим для нинішнього покоління журналістів, оскільки організація була утворена за радянських часів під егідою тодішніх комуністичних диктаторів? 

– А ми і не святкуємо, а лише згадуємо історію НСЖУ, яка нині налічує 18 тисяч членів. Звісно, вона тоді не могла не бути у системі пропагандистської машини радянської ідеології. Тепер, як на мене, та доба залишається лише точкою біографічного відліку наймасовішої журналістської спільноти України. Бо, як казав колись перший директор інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Москаленко, – «журналістика це не професія, а група крові…» Саме ця національна група крові єднає нас усіх, а не тільки працівників ЗМІ, у спротиві кремлю. Національні професійні традиції, новаторство, досвід ветеранів та енергія молодих – примножують творчу, патріотичну силу спілки української доби. За це на східному фронті зі зброєю в руках щодня ведуть боротьбу з окупантами і члени нашої спілки. 

– Що нині відбувається на Тернопільщині передусім із друкованими ЗМІ? 

– На жаль, статистика дуже сумна. Газети масово закривають. Скажімо, із 17 колишніх районних друкованих видань функціонують 3 – у Чорткові, Шумську  і Зборові. Решта перестали існувати через нестачу коштів, складні партнерські стосунки з Укрпоштою, незрозумілу поведінку голів місцевих громад… А як усе нібито добре починалося у плані перспективної розбудови медійних структур майже 20 років тому. Пригадую, ще задовго до появи такого очікуваного моїми колегами Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» у 2005 році Верховна Рада й уряд започаткували пілотний проєкт за участю кількох десятків газет. Зміст його полягав у тому, аби дати (як у Європі!)  виданням значно більше незалежності від влади, свободи слова, фінансової монополії… Прикро, але згодом цей закон був успішно нівельований, потоплений тією ж владою, олігархами, далеко незацікавленими, як виявилось, у потужній вільній пресі. Влада зробила один крок – формально посприяла у реформуванні преси, а далі практично, як тепер розуміємо, відчепила від бюджетних дотацій «редакційні вози». У такий спосіб преса потрапила у хитро спланований капкан так званого реформування. 

– Розуміємо, що така ситуація не лише на теренах нашого краю? 

– В усіх областях країни кількість закритих газет становить уже далеко за 50 відсотків. І це, зауважте, в період війни з агресором, коли, здавалось би, кожний медіаресурс мав би бути задіяний у національному пропагандистському просторі максимально ефективно.  

– А чому, наприклад, десять років тому редакції нині закритих газет не били на сполох у двері високих чиновників із Кабміну? 

– Писали, телефонували, заходили, де, вважали, можна знайти порятунок. Однак… Не було жодного серйозного сюжету в етерах центральних телемедіа на захист регіональної преси. Кожен думав про себе, про свою рекламу і гроші. Результат – спільно затоптали місцеву пресу як якийсь непотріб. 

 
Але все-таки хочеться бути оптимістом. Мені приємно напередодні Дня журналіста подякувати за нелегку щоденну працю колективам редакцій, які і нині  тримаються на плаву та примножують славу української преси. Серед них обласні газети: «Сільський господар» (головний редактор – Богдан Новосядлий), «Вільне життя» (Петро Федоришин), «Свобода» (Тарас Савчук), чортківська «Голос народу» (Любомир Габруський), «Новини Шумщини» (Алла Вознюк-Омельчук), «Зборівська дзвіниця» (Оксана Семенина)… 

– Мабуть, ще зі студентської лави знаємо, що свобода слова найважливіша складова професії журналіста. А в популярних нині соцмережах, які мають мільйони споживачів інформації, вона присутня? 

– На жаль, традиційні медіа нині не витримують конкуренції з новітніми інформплатформами. Дивіться, від ворожих рашистських медіа нас відрізняє те, що ми здебільшого боремося з фейками, а не несемо читачам, глядачам правдиву інформацію. Однак соцмережі далеко не завжди подають достовірну, перевірену інформацію, а вони – фейсбук, ютуб, телеграм – у гонитві за лідерством часто подають сенсаційні неправдиві меседжі, фейки, які споживачі мусять навчитися сприймати  критично. Ось у такій ситуації знову повертаємося до розуміння важливості існування регіональної преси, яка була і ще подекуди є надійним шлагбаумом перед новинарною нахабністю і фальшивістю агресора. Навіть тепер у процесі нищення Укрпоштою  друкованих медіа передплатні наклади газет загалом  у державі поки що більші, ніж, наприклад, аудиторія відомого телемарафону. Однак на нього з бюджету влада продовжує витрачати щороку мільярди гривень, а на місцеві видання – жодної копійки.  

– 6 червня – День журналіста. Що б Ви  побажали ветеранам і нинішньому поколінню працівників ЗМІ? 

– Із огляду на 65-річчя спілки варто, мабуть, згадати колишніх голів обласної організації: Миколу Костенка, Василя Лопату, Івана Гермаківського, Валентину Полеву, Миколу Лівінського, Миколу Ротмана, Богдана Гарасимчука. 

А з нагоди професійного свята висловлюю щиру подяку усім нашим колегам за невтомну і відповідальну працю! Водночас схиляємо голови у скорботному мовчанні перед пам’яттю полеглих на фронті журналістів, усіх українських Героїв, які гинуть за нашу з вами свободу!  

Нелегко нині Україні, важко і медійникам, тому віри нам у завтрашній справедливий мир і відновлення територіальної цілісності Української держави. 

Розмовляла Світлана МИЧКО 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували