У багатьох українців нині неоднозначне ставлення до цих людей. Як свідчить статистика, у 2023 році українці задонатили у найбільші волонтерські фонди майже удвічі менше, ніж у 2022-му. Та, незважаючи ні на що, вони продовжують наполегливо йти вперед, щоденно допомагають військовим нищити клятого ворога, пише "Свобода". Нещодавно я поспілкувалася зі знаною на Тернопільщині волонтеркою Христиною Феціцою. Розмова була не простою…   

– Христино, Ви допомагаєте військовим ще з буремного 2014 року. Як нині  змінилися потреби війська? 

– Все дуже змінилося. Якщо у 2014 році воювала тільки піхота та артилерія, тепер дуже багато залучено дронів, які знищують живу силу і техніку, засобів спостереження, зокрема квадрокоптерів. Відповідно, воювати стало набагато дорожче. 

  
– На які напрямки найчастіше везете допомогу? 

– Зазвичай  на Куп’янський, Лиманський, Донецький, Запорізький напрямки. На жаль, не можу охопити ще й Херсонщину, але в країні достатньо волонтерів, які і там допомагають активно. Переважно закуповую і везу хлопцям квадрокоптери… Щодня стає важче і важче. Складається враження, що на переважній більшості території України війни немає, і люди починають забувати, що відбувається. Усім нам треба якщо не зі зброєю воювати, то бути надійним тилом для наших захисників і щоранку дякувати Богу, що ми прокинулися, що нас не бомблять, і задонатити бодай небагато. Навіть незначна сума може врятувати життя цілого підрозділу. Мене часто запитують: «Коли вже це все закінчиться?» Я ж у відповідь: «А що ви робите для того, аби війна закінчилася?»  

– Христино, де Вас застало 24 лютого 2022 року? 

– У Пісках. У нас була чергова поїздка з волонтерською допомогою. Брали у хлопців джип для того, щоб його підремонтувати, ночували у нашому волонтерському будиночку. О 4-й годині ранку зателефонував чоловік, повідомив про ракетний обстріл України, кричав: «Їдьте звідти негайно!» Я ж вийшла на вулицю, почула поодинокі звуки вибухів, але це звична річ для того району. Потім  зателефонував Михайло Ухман і теж повідомив про те, що відбувається в Україні… Поїхали. 

30 годин добиралися до Тернополя. Було дуже складно, люди масово виїжджали у бік кордонів. Мене дратувало, коли я бачила за кермом сильних чоловіків, які мали б залишатися на території міст і захищати їх від окупантів… Згодом деякі чоловіки просили мене, як керівницю благодійного фонду, робити листи про право виїзду за кордон. У відповідь чули багато не надто гарних слів, бо я таким не займаюся. 

– Українці донатять менше. Про це говорять всі. Христино, як вам, як волонтерці, вдається справлятися у цей нелегкий час? 

– Багато людей, які донатили ще з 2014 року, роблять це і донині. Однак українці розчарувалися передусім через те, що відбувається в державі. Дуже багато крадуть, зловживають, щодня викривають ті чи інші корупційні схеми. А люди, які щодня ходять на роботу, де отримують «мізер», намагаються задонатити бодай щось, бо розуміють, що в реальності відбувається. Водночас у верхах за величезні кошти купують речі, які насправді коштують копійки. Можу те ж сказати і про іноземних громадян, які просто не розуміють: в Україні війна, а українці їздять на дорогих автомобілях, живуть в елітних готелях, харчуються в дорогих ресторанах. Іноземці ж збирають гуманітарну допомогу, надсилають бодай по кілька євро, намагаються прилаштувати сім’ї біженців...   

– Погодьтеся, добряче заважають роботі псевдоволонтери, які, замість того, щоби допомогти, збагачуються. 

– Я навіть не хочу говорити про них. Це надзвичайно ускладнює роботу і «грає на руку» ворогу. Але я завжди кажу, якщо ви маєте родича, сусіда, співробітника, який воює, допомагайте йому, його підрозділу. Або ж знайдіть людину, яка давно допомагає, волонтерить. Не кидайте кошти абикуди, абикому. Насправді, зла не вистачає, коли деякі люди, взиваючи до Господа, мовляв, ми такі бідні і нещасні, задонатьте нам, замість необхідного для війська, купують собі дорогі телефони, автомобілі. Це підло… Це дуже  очорняє волонтерів.  

– Нещодавно стала свідком розмови. Жінка скаржилася знайомій на чоловіка, який приїхав із фронту. «Він агресивний, мовчазний, не хоче ні з ким говорити, байдужий до нашого життя…» Христино, з власного досвіду спілкування з військовими порадьте, як поводитися рідним? 

– Зрозумійте, хлопці втомилися. Їх немає ким замінити. Вони перебувають у зоні бойових дій рік, а то й два. Їхні батальйони перекидають з одних бойових точок в інші, не даючи часу на відпочинок, відновлення, не укомплектувавши належно. Я вже не кажу про моральний і психологічний стан бійців. Дуже багато молодих хлопців, які побачили війну, збирали рештки своїх побратимів на полі бою, втрачають психічну рівновагу. Їм вкрай необхідно увесь час спілкуватися з капеланами, психологами, яких теж дуже бракує на фронті. Коли ж вони зрештою вириваються, бодай на кілька днів у відпустку, не знають як поводитися в тилу. Та й скажу по собі. Коли я перебуваю вдома, іноді навіть не хочеться на вулицю виходити… 

Хлопцям складно. Адже коли вони воюють в окопах, в багнюці, в страшних умовах, під постійним обстрілом, а тут бачать молодих, дужих чоловіків, які гуляють з маленькими собачками… Це дико і несправедливо. Тому часто хлопці хочуть якнайшвидше повернутися на фронт… 

Рідним передусім потрібно вислухати військового, не перечити, не конфліктувати. Створити максимально комфортні умови для захисника, щоб він зумів відпочити. Частіше обіймайте, мовчки, без зайвих запитань. Нерідко  саме дружини витягують важкопоранених бійців. Ви навіть не уявляєте, як справжнє кохання, людські взаємини допомагають подолати найважчі недуги. Коли бійці відчувають, що їх потребують, їх люблять, за них борються, у них з’являється жага до життя. 

Все буде Україна! 

Зоряна ДЕРКАЧ 

P.S. Відома волонтерка Христина Феціца отримала поважну нагороду – почесний знак «За співпрацю» від командувача Національної гвардії України, бригадного генерала Олександра Півненка. Торік волонтерка отримала від президента відзнаку «Золоте cерце». 


 

0

0

0

0

Ви вже відреагували