– Нікуди та робота від мене не дінеться. 

– Ще й як дінеться! Виженуть на раз-два такого цінного спеціаліста, – сказала спересердя і почалапала на кухню. 

За стільки спільно прожитих літ вона вже й не сердилася на чоловіченька. Знала, що з нього і так толку ніде нема: ні вдома, ні на роботі. Аби в хаті не сидіти, влаштувався на початку року в районну бібліотеку електриком на пів ставки. Робота не бий лежачого. Але він і того шанувати не вміє. Іде туди, коли хоче, завжди собі якусь компанію знайде, бо приходить додому мало не щодня напідпитку, або й зовсім п’яний. Ніна важко зітхнула: нажилася з ним по самі вінця. Хоч би та війна швидше закінчилася і син повернувся додому живий-здоровий. І знову був би у домі господар. Бо нема такої роботи, про яку Сергійко сказав би: «Я не вмію». Господарністю пішов у свого діда Уласа, Ніниного батька. Той, аж поки йому руки на грудях не склали, все щось робив і майстрував. Сергій добра дитина, відповідальна. Пішов на фронт добровольцем. Уже два рази у відпустку приїжджав. Тепер життя Ніни ділиться на три частини. Спершу з нетерпінням чекає, коли дитина нарешті відчинить хвіртку. Потім літає на крилах від щастя, що знову бачить сина, може його обійняти, почастувати найсмачнішими своїми стравами, а далі – знову чекання. І надія. І тривога, яка уже в’їлася у кожну її клітиночку. Коли учора по радіоприймачу почула пісню «Будь ласка, відпустіть на Пасху», то мало не пів дня плакала. Аж тиск гахнув, що ледве таблетками збила. Жаль, що цьогоріч сина не буде вдома…

Перш, ніж зайти в церкву, Оля вимкнула звук на телефоні. Тепер це єдине місце, де її айфон на беззвучному режимі. Відколи Сергійко на війні, з телефоном вона не розлучається ні вдень, ні вночі. Тепер чекання стало головним у її житті. 

Зайшла, стала біля стіни на жіночій половині храму. Ніна Власівна вже сиділа на своєму звичному місці у третій лаві. Оля відчула, як по її спині пробіг нервовий холодок. Власівни вона побоювалася ще зі школи, а тепер – особливо. Їй донині часто сниться, як вона складає іспит з математики і з жахом розуміє, що нічого розв’язати не може. А Ніна Власівна вдоволено потирає руки і каже: «Більш як двійку я тобі поставити не можу». Що ж, після того екзамену, що її колишня вчителька влаштувала при людях в магазині, ще й не таке може наснитися. Дотепер дзвенить у вухах: «Ти, Ольго, чого причепилася до мого Сергія? У нього ще все життя попереду, а ти хочеш на нього свого байстрюка повісити?! Знай, що цього ніколи не буде – я не дозволю. А як ще раз побачу тебе біля нього, не подивлюся, що ти була моєю ученицею, патли тобі повидираю. Запам’ятай: тільки-но побачу…»

Не побачила. Через тиждень розпочалася війна. І Сергій сам пішов у військкомат. Був під Луганськом, тепер на Запоріжжі. Коли йому нарешті дали відпустку, перш ніж іти додому, зайшов до Олиної квартири. А потім з її Максимком, що ніяк не хотів відпускати «дядька Селгія», пішов додому. Ніна Власівна і цього їй не простила. Невже вона не розуміє, що вони кохають одне одного, кохають по-справжньому. Сергійко любить малого, як свого власного, хоча це син його найкращого друга. Зізнався, що Олю покохав ще в школі, але відбивати дівчину у товариша не став. «Не по-чоловічому це», – пояснив скупо. А те, що той товариш відмовився від дитини ще у зародку, це по-чоловічому? 

Із Сергійком Оля вперше у житті почувалася захищеною і щасливою. Коханий їй дав те, чого їй бракувало ще змалечку – любові і піклування. Мама давно поїхала на заробітки в Італію, залишивши їх із молодшою сестрою на опіку бабці. Сталося так, що через кілька років уже вони з Настунею були опікунами бабці, а самі виживали як могли. Добре, хоч на своєму життєвому шляху Сергія зустріла. Пригадалося, як у січні приїжджав Сергійко на два тижні. Цей час збіг як одна хвилина. Коли настала пора повертатися у частину, вона відважилася поїхати на тернопільський вокзал, хоча знала, що там буде Власівна. Побачивши коханого, заховалася за колоною. А потім «заскочила» у якийсь дизель-поїзд, що чекав на відправлення на сусідній колії. Пройшла по вагонах, віднайшла очима коханого. Він теж її побачив, але не подав виду. Та вона знала, що вони цієї миті прощавання разом. Сергійку, як ти там? Уже третій день ні звісточки від тебе…

Після відправи Оля вийшла на дорогу і побачила, що її чекає Власівна. Аж зіщулилася від страху, бо знала, що від Сергієвої мами можна чекати чого завгодно. 

– Слава Ісусу Христу, – першою привіталася вчителька. – Олю, я зрозуміла, що це ти давала карточку за Боже змилування для воїна Сергія.

– Я, – мало не пошепки відказала дівчина. 

– І я давала. Хочу тебе спитати, може, ти що знаєш? Бо вже три дні від нього ні дзвінка, ні есемески…

– Ні, нічого не знаю. І мені він ще від четверга не телефонував. Але я знаю, що він живий. Ви так не переживайте, – тільки тепер Оля побачила, як Сергієва мама посивіла останнім часом. 

– Звідки знаєш? – запитала та строго, як на уроці. 

– Я його завжди відчуваю, – відказала, потупивши очі. – От побачите, він скоро зателефонує. 

Обидві на хвилю замовкли, думаючи кожна про своє. Раптом їхню мовчанку перервав вібродзвінок на Олиному телефоні. 

– Олю, до мами не можу додзвонитися. Передай, що зі мною вже все добре. Увечері вам обом буду дзвонити. Цьом, – голос Сергійка був якийсь тихий і втомлений. 

Вони зупинилися посеред вулиці як вкопані. Довго дивилися одна на одну, ніби переварюючи скупу інформацію від найдорожчої для них людини. І раптом жінки рвучко обнялися і заридали. Люди, що проходили повз, мовчки спостерігали цю дивну картину. А їм було не до людей. Їхня щира молитва була почута. Сергійко живий. І вони обидві його чекатимуть. 

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували